Надвечір гроза налетіла як фурія. Огризнулася громом, хвицьнула рудуватим подолом хмарини, майнула вітрилом по тяжких садах, натрусила всякого плоду, кинула оберемок зимного приску, крутьнула і поваландалася древлянським лісом насівать підпеньки.

Опівночі місяць засліпив вікно. Я вийшов на ґанок і закляк у в’язкій німоті. Черлене золото розтеклося у найтемніші шпари, зависло одсвітом на мітлицях сосон, на дахах, у кучерях садків, на парканах, електричних дротах і на моїй долоні. Собаки забули про службу, повлягалися у сяйві і читають старі газети. Яблуні стали навпочіпки, визбирують неслухняних дітей, а ті, підстрибуючи, хапають за щічки своїх братиків-сестричок і з веселим гупанням стягують у траву. Цвіркуни наганяють сюркотливу хвилю пісні, якою так захоплювався Куїнджі.

…Цієї ночі вперше за відпустку мені не снилися ні політичні кошмари, ні нагальні клопоти, ні щирі друзі, ані добрі вороги. Снилася нічка.

«Нічка цікавая, нічка лукавая».

А вдосвіта у непроникно-сіру шибку тихо постукала осінь.