Часто замислююся над тим, чому обрала журналістику. Завжди любила писати. Це як терапія для душі. Але в Інституті журналістики помітила, що іноді складно писати на теми, які тобі пропонують. А воно ж повинне линути від душі і серця, це ж не механічне  штампування текстів…

Ось пишу ці рядки і відчуваю, як мене щось поглинає. Спершу одна думка, згодом інша…  Викладаю їх на папір… А вони напливають і напливають. І стаю безпомічно серед думок, які перетворюються на хаос. Майстернісь журналіста і полягає в тому, щоб у нагромаджених фактах, у безладі емоцій знайти, вхопити одну-єдину,  найпосутнішу думку-нитку і змотати  з неї цілісний клубочок:  репортаж, замітку, зарисовку, етюд…  Так, щоб твій матеріал, мов туге мотиво, міцно тримався цілого. Тільки як її знайти, ту нитку Аріадни? В цьому,вочевидь, і полягає секрет журналістики. Простий, але секрет.

Ти пишеш і розумієш, що не те, не так… І знову пишеш… Це як хвороба. І на неї нема ані ради, ні ліків. Журналісту-початківцю треба виписатися. І тоді ота нитка, якою ти зв`яжеш-перев`яжеш   зібрані факти, з якої витчеш заголовок і торочку на завершення, від тебе нікуди не сховається… Але крім часу від тієї гіркої-солодкої хвороби у початківця немає зцілення…

Час… Ви фізично відчуваєте його плинність?
Вдумайтеся: скільки днів ми живемо на цій прекрасні планеті? Декілька сотень тисяч? Та ні ж бо, набагато менше! У середньостатистичної людини на особистому рахунку близько 80-ти років. Лише 29 тисяч 200 днів. Начебто багато, а як жити – то й не наживешся. І лише у журналіста нескінченна низанка слів, які він по-новому комбінує, які пише-переписує, творить щось значуще чи геть прохідне…  Зате цим проживає не одне життя…

Згадайте, скільки часу витратили на справи, якими не хотіли займатися, на людей, з якими не воліли спілкуватися, на нудні книги і фільми, на стосунки, які принесли у ваше життя втому чи гризоту. І лише наша солодка неволя творчості може все це осмислити, пережити, відтворити… Витягти  у вічну нитку Аріадни і змотати її тугим клубком, що так нагадує нашу планету.

За час творення цих роздумів мій «життєвий капітал» зменшився на годину. Але мені здалося, що в цьому дописі я прожила набагато більше.

А скільки часу залишилося у вас?