Неперебутній

Його творча спадщина та й мистецька кар’єра пролягли, по суті, між двома віховими піснями. Першу написав ще дванадцятирічним хлопчаком, підбираючи мелодію на батьковій фронтовій гармошці, – «Ой цвіте, цвіте біла вишенька». Другу – «Мамину вишню» на слова Дмитра Луценка –  явив людям уже в поважному віці.

Анатолій Пашкевич – композитор, народний артист України, лауреат (а це своє звання він цінував дуже високо) літературно-мистецької премії імені свого співавтора і друга Дмитра Луценка.

Народився 11 лютого 1938 року в селі Довбиш Баранівського району, Житомирщини. Після того, як хлопчаком подивував односельців своєю піснею, батьки продали навіть корову, яка у важкі повоєнні роки годувала цілу вулицю, –  купили синові баян. За самовчителем хлопець швидко опанував навіть такі надскладні твори, як «Політ джмеля» Римського-Корсакова і «Танок з шаблями» Хачатуряна.

Після закінчення вищих музичних курсів у Москві, співпрацював з ансамблем пісні і танцю Північного флоту. А повернувшись з армії додому, створив у Баранівці хор. Саме тоді житомирський «Льонок» переживав не кращі часи, і молодого хормейстера запросили поставити на ноги цей колектив. Невдовзі з Черкас йому зателефонував Анатолій Авдієвський – запропонував попрацювати у Черкаському хорі. Переїхавши до Києва та очоливши Народний хор імені Верьовки, Авдієвський був упевнений: передав черкаський колектив у надійні Анатолієві руки. А той гасав мотоциклом по селах, шукав таланти. З «Льонка» в Черкаси переїхали Ольга Павловська та Євгенія Крикун. А згодом хор засяяв зірками Раїси Кириченко та Володимира Захарова. Вони прославили співом українську пісню на цілий світ. Але відкрив їх для світу Пашкевич.

Завдяки його повнозерному таланту народно-хорове мистецтво стало одним з найпопулярніших в Україні другої половини ХХ сторіччя. Він навічно вписав у скрижалі хорового співу свій осібний стиль, свою барву звучання. Його хори зазвичай не були багатолюдними: 7-8 співаків у партії. Зате домагався від кожного артиста повної віддачі. А сам постійно вражав співаків бездоганним слухом. Була в нього звичка: де б не сидів, навіть за чашкою кави, – завжди відбивав ногою ритм.

Багато його пісень давно звучать як народні: «Гуси летіли», «Моя ти земле калинова», «Ой гоп, черевички», «Ой я маю чорні брови», «Хата моя, біла хата», «Чорнобривці», «Ой ти, ніченько», «Ой не плавай, лебедоньку»… З легкої руки Анатолія Пашкевича славетний реквієм «Степом, степом» не лише розпросторив потугу музичних крил. Саме Пашкевич довірив цю пісню знаменитій Ользі Павловській. Володарка унікального контральто стала всенародною улюбленицею задовго до офіційного визнання. За цю неймовірної сили пісню Анатолію Максимовичу при житті поставили бронзове погруддя. Кажуть (не безпідставно), що композитор безпосередньо причетний і то тексту. Власне, сам поет Микола Негода якось зізнався, що слова «Степом, степом» вони писали удвох з Пашкевичем…

Його живило почуття внутрішньої свободи. Він нікому нічого не нав’язував, але й не любив, коли хтось силкувався нав’язувати йому. Як керівник був мудрим, коректним і справедливим. Та все частіше і частіше під тягарем життєвих реалій шукав свободи на дні чарки…

Найбільше гнітився, коли треба було писати пісні на замовлення. Вважав це ремісництвом, а не творчістю. Казав: «Навіть швець не може чобіт залатати без натхнення, без любові». Намагався цього уникати, відмовлявся. Але не завжди вдавалось.

Настали інші часи – кітчу і несмаку. А в керівництві області годі було шукати істинних шанувальників народного співу, яким свого часу був, до прикладу, Микола Корж – голова Черкаського облвиконкому. Коли він отримав призначення на Волині, запросив до Луцька Анатолія Пашкевича. Без перебільшення, врятував композитора у непростий для нього період життя. Анатолій Максимович і там створив чудовий хор.

Колег дивувала величезна вимогливість Пашкевича до себе. Леонід Трофименко, нинішній керівник Черкаського заслуженого українського народного хору, пригадує десятки випадків, коли Пашкевич на очах у всіх немилосердно рвав щойно написаний твір. Знає Леонід Михайлович і тих, хто ці клаптики притьмом і ретельно підбирали, щоб потім… видавати за своє. А Пашкевич переробляв, переписував усе по кільканадцять разів.

Як відомо, історія – це різновид художньої творчості для тієї ж таки …історії. Збірку новел «Мамина вишня» Пашкевича сподвигла написати втрата друга – Дмитра Луценка. І тут він не лукавив, писав щиро і правдиво, як йому радив письменник Ярема Гоян («хрещений батько» Пашкевича в літературі, так зізнавався сам Анатолій Максимович)

…Після творчих плідних мандрівок Україною він повернувся до Черкас. Йому навіть урочисто вручили ключі від «нової» квартири. Аж виявилося –  помешкання не те, що з потрощеною сантехнікою, а навіть без дверей! Анатолій Максимович не втримався: кинув ключі представникові міської житлової контори. Проте рідні таки вмовили його написати заяву-згоду на ту злощасну «однокімнатку»…

Він так і не встиг заселитися у той дарований владою «житловий Карфаген». Раптова смерть поставила крапку на терзаннях сумління і невимовних душевних болях, які розтроюджувала руйнація того, чому він присвятив усе життя. Стежка його обірвалася на алеї старого черкаського цвинтаря: там знайшов спочин неподалік од золотоголосої Ольги Павловської і мистецького побратима Василя Симоненка. На вічних піднебесних крилах Пашкевичевої музики для кожного українця бринить очищальною сльозою і повносиллям духу ота Поетова молитва:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company