Розв’язану росією війну, що дев’ятий рік триває в Україні, називають ще й «війною пропаганди».

– Все, що ви бачите, чуєте і читаєте в новинах з наших «гарячих точок», з територій, окупованих ворогом, в тій чи іншій мірі несе заряд пропаганди, – пояснює шеф-редактор інтернет-видання «Обозреватель» Орест Сохар. – По-перше, вже тому, що значну частину інформації повідомляти не можна – у зв’язку з воєнним станом це державна таємниця. А по-друге, якби люди знали всі подробиці того, що відбувається на фронті, у них було би набагато більше причин для занепокоєння, ніж є тепер.

– Пане Оресте, а хіба люди не хочуть володіти достовірною інформацію у повному обсязі?

– Вони найперше хочуть втішної інформації, яка сповнює надією. Чому Олексій Арестович нині найпопулярніший спікер? Бо він розважає і заспокоює людей: такий «хороший хлопець», який розповідає, що все добре і ми перемагаємо. Багато з того, що він говорить, перебільшення та заколисування, аби люди зайвий раз не хвилюватися. І це значною мірою правильно. Населенню треба жити своїм життям, не впадати в істерики та депресії. Звісно, вони повинні знати певний набір об’єктивних новин, але при цьому не втрачати впевненості і бадьорості: ходити на роботу, виробляти продукти і послуги, потрібні країні, Армії, годувати сім’ї…

– А як визначити грань, що відділяє таку інформацію від підступної російської пропаганди?

–Не потрібно її визначати. Просто треба діяти в тих межах, які встановило вище військово-політичне керівництво країни. Є достовірна, перевірена інформація із центрів владних структур, покликана пояснити населенню, що відбувається на фронті. Не можна написати, що Генштаб обманює, бо це просто суперечить логіці інформування. Якщо журналіст хоче поговорити з біженцями, очевидцями, – ніхто не забороняє.

Різниця між українською та російською пропагандою в тому, що наша – вимушена. Якби всі знали, що відбувається в кожному підвалі кожного населеного пункту, ми б мали загальнонаціональну істерію.

– Статистика втрат російської сторони шокує, дуже вражаючі цифри. Чи можна взагалі довіряти цій інформації?

– Гадаю, можна. Мене запевнили, що це достовірні дані. Нам можуть щось недоговорювати, але додаткових цифр ніхто не «малює». Єдина проблема в тому, що європейська статистика відрізняється від нашої. Адже їм для того, щоб вони повірили статистиці втрат, треба демонструвати ледь не довідку про смерть кожного.

– Тоді як в умовах війни перевіряють інформацію, адже нині надто часто стикаємося з фейками?

– Є декілька моделей. Перша: якщо отримуємо інформацію зі свого надійного чи загальновизнаного перевіреного джерела, можемо її не перевіряти. Друга: коли є резонансна інформація, але ми розуміємо, що вона не відповідає дійсності, що перевірити її неможливо, бо вона «неперевірябельна». Тоді готуємо огляд повідомлень на цю тему, можливо, спростовуємо їх, викидаємо читачам бекграунд. Якщо ж це інформація із зони ведення бойових дій, перевіряємо в офіційних джерелах: Офісі Президента, Міноборони або й безпосередньо на місцях.

– Нашим журналістам та й просто громадянам заборонено викладати в соцмережі інформацію, включно з фото і відео, куди і як влучають ворожі снаряди, ракети, які руйнування вони чинять. Проте ЗМІ, передусім іноземні, часто-густо просто ігнорують ці заборони. Як, на Ваш погляд, ефективно протидіяти цьому?

– Насамперед мушу сказати: те, що публікується у Фейсбуці і в журналістських матеріалах, дуже часто не має жодного впливу на коригування ворожого вогню. Ці обмеження вводяться завчасно, аби убезпечитися від «зливу інформації», яку міг би використати нападник, Можливо, це навмання було зроблено, але значення цих публікацій перебільшено. А щодо протидії? Іноземних колег можна просто позбавити акредитації, а зі співвітчизниками провести методи виховного впливу.

– Чи змінився особисто Ваш підхід до висвітлення новин після 24 лютого?

–Складне запитання. Подача інформації це настільки нативна функція, що я не маю якоїсь «палітри». Це органічно в мені, тому детально не задумуюся над дотриманням кожного стандарту.

– Команда «Обозревателя» працює в зонах бойових дій? Це допомагає вам з отриманням інформації?

–Так, ми їздимо саме туди, щоб мати свої інформаційні першоджерела. Навіть не для того, щоб привести з цього відрядження якийсь матеріал, хоча й це важливо.

– Ви працювали з постраждалими в одному з таборів для біженців у Запоріжжі. Що відчували в той момент?

– Це настільки емоційно вражаюче, що, напевне, неможливо описати. Ти бачиш виснажених людей, які 3-4 години простояли на блокпосту, третина з них – це діти… Безліч хатніх тварин… Діти розбирають іграшки, які зібрали для них волонтери. І радіють тому, що мають зараз. Вони втратили все, вони не знають, де будуть завтра, але в цей момент на їхніх обличчях радість. Тут неможливо стримувати емоції. Я ж теж батько.