Осиковим кілком сміху

Хтось із Фейсбук-френдів написав, що вдруге на фільм «Смерть Сталіна» не пішов би. 

А я б пішов. І вдруге, і навіть удесяте. І вже б, може, й не дивився на екран, зате насолоджувався б реакцією залу. Молодого залу. Так невимушено, так заразливо, так нищівно сміятися можуть лише люди з іншого світу, цілком вільні від совка. Сміх –  як реакція БІОЛОГІЧНОГО нерозуміння, відторгнення. Сміх – як вирок, як печать, як осиковий кілок. Сміх, який миттю спалахне гнівом, скипить лавою, злютує цю молодь, якщо загроза отого клінічного маразму всевладдя, побаченого на екрані, не доведи Боже, постане в реальному житті.

А кіно? Кіно є кіно, тим паче сатирично-гротескове, навіть маскарадне, і тим паче «про нас – їхніми очима». Часто здивованими,навіть розгубленими. Коли вдатна маска лицедія приховує нерозуміння, несприйняття «неприродної природності» самого історичного матеріалу. І цим теж досягає мистецького ефекту.

Але це вже із царини кінокритичних дискусій.

Одне незаперечне: таке кіно нам нині вкрай потрібне. Бо ми, звиклі до «цілительного катарсису», зачаровані юдаїкою святого спасительного мучеництва, часто-густо пориваємося освітлювати свій шлях загравами жахних рідних історичних пожариськ, а не прямувати на світло своєї провідної зорі.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company