Пафос навиворіт

Після перегляду «Таємного щоденника Симона Петлюри» практично нічого не залишилося. Порожнеча й одинокі тіні – наче в залі кінотеатру «Київ», де я це кіно подивився. Загуслий грим на крупних планах Винниченка і Грушевського, батальні сцени,що нагадують поширені нині клубні масовки-реконструкції, зал паризької ресторації з автентикою вкрай обмеженого кошторису часів спочилого у бозі не безталанного телешоу Віктора Андрієнка. Наші заслужені і народні, які у рясному поті чола грають як уміють французьке життя, французьку Феміду і навіть тамтешній вищий політикум… З усього цього гамузу запам’ятається хіба що миттєвість: тюремний наглядач у виконанні славного актора Вертинського.

Дрібниці? Деталі? Звісно, але це саме ті, які ховають чорта недовіри.

А загалом враження, що сценаристи нашвидкуруч законспектували ознайомчу лекцію доктора історії. Такого собі колективного Володимира Сергійчука, який обклався викопними архівними документами і шпарить мовою нашого одвічного непробивного академічного підручника. Помінялися декорації, вчорашні люті антигерої нарешті стали славними героями і майже святими, а мова? А мова незрушна. Совкова, лозунгова, трафаретна, за Безансоном, «дерев’яна», а по-нашому – дубова мова конвеєрної газетної публіцистики, партійних інструкторів чи недорікуватих лекторів-резонерів. І хай актор буде геніальним, навіть двічі геніальним, але вдихнути життя у ці словесні тиради, а тим паче передати їх найтоншими фібрами душі не-мож-ли-во.

Коли на екрані з’являється трійка Петлюра-Грушевський-Винниченко, мимоволі не можу позбавитися відчуття, що бачу радянський пропагандистський кінофарс «Мир хатам, війна палацам». З гнівною фразою тамтешнього Петлюри-Степанкова, який оскаженіло кидав її двом іншим, звісно, таким же патентованих антигероям:  «Ну що соратники, морди ваші репані!».

В цьому фільмі грали якщо не репані, то маски. Не «витягнув» Грушевського преславний Бенюк, бо й витягувати там було нічого: куца роль статиста. Хоча, вдивляючись у документальні фотопортерти Михайла Сергійовича, бачиш не тільки вітласту бороду і блюдця-окуляри, а й глибокий і живий погляд інтелектуала, і хитрі іскорки людини, яка добре знає собі ціну та вміє цим торгуватися. А в Бенюка вийшов якийсь гіпсовий зліпок у тіні софіта. Кіногерой міністра Ніщука нічим не кращий, хоч проживає в балаканині значно більше екранного часу. Не знаю, чи подужав пан Євген бодай кілька томів Винниченкових щоденників, аби спробувати привідкрити для глядача пекельний рай чи райське пекло цієї беззаперечно акцентуйованої особистості нашої історії. З усього видного – не подужав. Схоже, просто легко взяв на віру готові сценарні репліки і так само просто озвучив їх – як у радіоспектаклі: з правильною артикуляцією, гучною дикцією й ефірно-театральним придихом.

Не каркаю, але схема – та занесена корозія, яка рано чи пізно струбить цей фільм на потеруху. Зробити Петлюру героєм-мучником, який задля сценарної ілюзії живої правди позірно кається і згризається цими своїми рефлексіями,  –  це спроба протиснутися між крапельками. Так подається трагедія Болбочана, якась геть закручена в конспірології, у натяках; сцена військово-політичного торгу з Пілсудським, яка нагадує спіритуальний виклик на монолог духа маршала… Навіть епізод з хліборобським родовим предтечею екс-депутата Ратушного у виконанні екс-депутата Ратушного: з усього видно,творці фільму аж ніяк не хотіли витворити його пафосним, а насправді вийшов такий собі пафос навиворіт, якийсь Довженко у сценарному прочитанні Юлії Солнцевої.

А де живий Петлюра? Де він – щоденниковий, інтимний? З його достоїнствами, комплексами, пристрастями. З його правдою. Власне, з його «тріумфом і трагедією». Невже в отій недорікуватій «постільній сцені» – мумією з оголеним торсом? Чи в миті танцю з донькою, в якій легко прорахувати «стилістику сентиментального повтору»?

Склалося враження, що упродовж фільму нас лише готували до головного сюжетного спалаху – сцени суду над убивцею Шварцбардом, який істинні кати Петлюри мали перетворити на суд над убієнним. Що й сам фільм, власне, створено, аби вкотре виправдати Симона Васильовича перед «демократичним світовим співтовариством» чи й тими, хто блюде міф про Петлюру-антисеміта і натхненника єврейських погромів. Чи вдалося авторам цього досягти? Знаючи з нашої багатостраждальної історії (та хіба ж тільки нашої?!), які ці клейма практично незмивні, – таки сумніваюся.

…Оце пишу, а з-за скла книжкових шаф дивляться перечитані щоденники Винниченка, Єфремова, Чикаленка, спогади Капустянського, Маланюка, Коновальця, Тютюнника, Дорошенка, Скоропадського, Галагана, Полонської-Василенко, Жаботинського, Кошиця, Шульгина… Публіцистика Винниченка, Грушевського, Петлюри, Єфремова…

Сумно.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company