Поборник розкріпачення

«…Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки», – писав Пантелеймон Куліш своєму одноліткові й землякові Григорію ґалаґану. Проникливий  Куліш ясно бачив його світоглядну позицію: «ґалаґан сильно проголошує на користь національності». Заможний і культурний господар-землевласник, прогресивний державний діяч, меценат, основоположник кооперативного руху в Україні,  ґалаґан першим ініціював перед імператорами Ніколаєм І та Алєксандром ІІ звільнення селян з кріпацтва,  та не просто так, а з земельними наділами. Був дієвим провідничим цієї реформи, домагався зменшення викупних виплат.

Брав активну участь у Київській «Громаді», окрім згадуваного П. Куліша, товаришував з Т. Шевченком, М. Максимовичем, О. Бодянським, В. Антоновичем, М. Драгомановим, М. Лисенком. Піклувався про свого талановитого односельця Остапа Вересая. Власне, проклав йому шлях до мистецької слави: давши кобзареві відпускну, зорганізував його виступи в Києві й Санкт-Петербурзі.

На Григорія, останнього по чоловічій лінії зі старовинного козацько-старшинського роду, ліг тягар родової спокути.

Його предок Гнат ґалаґан командував компанійським Чигиринським полком у війську  Івана Мазепи, а в 1708 р., коли гетьман присягнув Карлові ХІІ, перейшов до Пєтра І. Після Полтавської трагедії допоміг царському полковникові П. Яковлєву захопити й знищити Стару (Чортомлицьку) Січ. І зробив те підступно: закликав козаків скласти зброю й присягнув на хресті помилувати їх. Московити закатували тоді в страшних тортурах близько трьохсот старшин і козаків, які повірили ґалаґану. А зрадник отримав од Пєтра І іменну шаблю й посаду полковника Чигиринського (1709–1714), а потім Прилуцького (1714–1736) полків. Відзначався жорстоким ставлення до людей. Козаки за кривоприсягу прокляли відступника до сьомого коліна.

У 1716 р. гетьман І. Скоропадський своїм універсалом подарував Г. Ґалаґану  Сокиринці на Чернігівщині. Відразу полковник Ґалаґан скупив у селі Дігтярі ґрунти та двори козаків і селян, а далі прибирав до рук кращі землі у своєму полку. Великі маєтності Ґалаґанів на Чернігівщині й Полтавщині успадкував, разом з родовим прокляттям, Григорій ґалаґан. Останній з роду: його єдиний син Павлусь помер на 16-му році життя.

«Віддаватися всією душею своїй справі»

15  серпня виповнилося 200 років від дня народження Григорія Ґалаґана. Він побачив світ у родовій сокиринській садибі, обжитій  його батьком Павлом Григоровичем. Отримав добре домашнє виховання, закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Три роки служив у Чернігівській палаті державного майна: опікувався селянами після неврожаю 1843 р., допомагав хлібом і грошима, чим спричинив чимало конфліктів з місцевими поміщиками. Свій засадничий моральний принцип  Г. Ґалаґан тоді визначив так: «Недостатньо розмовляти мовою народу, потрібно вірити його вірою і замість того, щоб підносити народ до своєї фантазії, потрібно самим зійти до народу і зробитися тоді його вірним відгомоном».

На відміну од більшості зрусифікованого, звироднілого українського панства, освічений поміщик відчував, усвідомлював себе частиною рідного народу і прагнув змінити на краще становище селян. Доходи отримував не з визиску, а нарощуючи рентабельність виробництва. Переконався: для розвитку сільського господарства потрібні не кріпаки, а вільні працівники. Одночасно був Борзнянським повітовим предводителем дворянства, а пізніше – совісним суддею Чернігівської губернії.

Свою позицію із селянського питання  Г. Ґалаґан виклав у численних працях, зокрема: «О крепостном состоянии в настоящее время и возможности его уничтожения» (1854), «Проект освобождения крестьян путем освобождения новорожденных» (1854). У статті «Зауваження про становище селян сокиринських та інших економій» (1846) Г. Ґалаґан писав: «Дай мені, Боже, сили. Дай уміння полюбити селян ще дужче. Допоможи мені бути їм корисним. Нехай я помру з думкою, що надав їм якусь користь, хоч трохи посприяв їхньому щастю». І щиро звіяв заповітне своєму щоденнику: «Я не можу служити! Для чого мені служба? Я досить багатий, щоб жити спокійно й обійтися без високих посад. Та й не багатство мене утримує від служби. Мене утримують Сокиринці. Для вас хочу я присвятити все життя своє. Ви головний предмет мого буття».

«Часто доводилось не бути з більшістю»

У 1858 р. Г. Ґалаґан і його однодумець, переконаний противник кріпацтва, історик права й громадський діяч В. Тарновський-старший  входять представниками від уряду в новостворений Чернігівський губернський комітет для розробки проекту «Про поліпшення та влаштування побуту поміщицьких селян». Як і Ґалаґан, Тарновський покладав моральну відповідальність поміщиків за соціальний стан селянства: «гріх оббирати людей, яких ми довели до злиднів та морального приниження». У 1859 р. імператор Алєксандр ІІ призначив їх обох членами-експертами підготовчої та редакційної комісій Головного комітету із селянських справ. Ґалаґан енергійно домагався звільнення кріпаків, боровся з кріпосницькими ухилами більшості членів комітету, про що сам зізнавався: «часто доводилось не бути з більшістю».

Основоположник  кооперативного руху

Після проголошення реформи, щоб убезпечити селян від лихварів і шинкарів, які за перще ж десятиліття після скасування 1848 року кріпацтва в Галичині привласнили 30% селянської землі, Г. Ґалаґан започаткував кооперативні об’єднання. 26 жовтня 1871 року в рідному селі відкрив перше в Україні і Російській імперії Сокиринське ощадно-позичкове товариство імені Павла Ґалаґана, по суті народний кооперативний банк. Для цього Григорій Павлович кілька разів скликав односельців на раду, переконуючи їх у доцільності кооперування, сам написав статут ощадно-позичкового товариства й домігся затвердження його в Петербурзі. Г. Вніс у фонд товариства три тисячі рублів, ще й передав  кам’яний будинок з коморою, меблями та всіляким канцелярським начинням. Керівними органами товариства були загальні збори членів, управа й наглядова рада, головою якої й довголітнім опікуном-куратором  став сам Григорій ґалаґан.

Спершу до товариства пристало шістнадцять колишніх сокиринських кріпаків, а з часом  у ньому налічувалося 960 селян з 22-х сіл. Воно було найпотужнішим не тільки в Полтавській губернії, а й на всій Лівобережній Україні: його пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 тисяч рублів, а касовий оборот – близько мільйона. Основний фонд і пайовий капітал опроцентовувалися, а відсотки йшли на утримання шпиталю, притулку для старих, купівлю протипожежного знаряддя, на організацію навчання ремеслам у школі та інші потреби селян. Сокиринське ощадно-позичкове товариство виплачувало щороку за термінові вклади 6%, за безтермінові – 4%, від позики брало 9%.  І проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації.

Саме таких кооперативних об’єднань нині ой як бракує для порятунку українського села й національної економіки.

«Найперша справа – моральне виховання народу»

Із запровадженням 1865 року в Полтавській губернії земської системи місцевого самоврядування Григорій ґалаґан багато сил і коштів уклав у розвиток народної освіти, бо на його переконання: «…найперша справа – моральне виховання народу…» У 1871–1881 роках Г. Ґалаґан – прилуцький повітовий предводитель дворянства й голова училищної ради повіту. Розробив детальний план початкового навчання, завдяки якому Прилуцький повіт за кількістю учнів посідав перше місце в губернії.

Власним коштом збудував Сокиринське народне училище та низку шкіл у своїх економіях. 29 жовтня 1878 р. в родовій дігтярівській садибі відкрив ремісниче училище з інтернатом на сто учнів. За ініціативи й матеріальної допомоги Г. ґалаґана з’явилися ремісничі училища в Прилуцькому й Ічнянському повітах, кілька народних шкіл, а в Прилуках – чоловіча й жіноча гімназії.

У пам’ять про сина Павла Григорій Павлович відкрив 13 жовтня 1871 р. в Києві приватний навчальний заклад – славнозвісну колеґію Павла ґалаґана. Нині в її приміщенні Національний музей літератури України. Для утримання колеґії Г. Ґалаґан пожертвував дохід з 8 000 десятин землі й 5 000 десятин «на розширення діяльності колегії в майбутньому». Вартість жертованої  землі в Полтавській і Чернігівській губерніях становила 275 тисяч рублів. Крім того, поклав у фонд навчального закладу мільйон рублів, а ще продав свій будинок на Хрещатику й придбав для колеґії два будинки й кілька флігелів. Г. Ґалаґан розробив статут, який визначив мету навчального закладу: «готувати молодих людей до університету». Засновник перевіз із Сокиринець велику бібліотеку (понад 11 тисяч томів) та багатий родовий архів; на викладацьку роботу запросив визначних вчених, педагогів, митців. Навчальний заклад мав природничий кабінет, фізичну лабораторію, музичний клас.

Колеґія Павла ґалаґана стала одним із провідних навчальних закладів Російської імперії, у ній безкоштовно навчалися й проживали 70 здібних хлопців «з недостатніми матеріальними засобами, різних станів» – посланці всіх українських етнічних земель, що входили на той час до різних держав. Майже половину учнів Ґалаґан утримував власним коштом. Стипендіатів зараховували до закладу на конкурсній основі, але перевагу надавали найздібнішим юнакам з незаможних родин. Вони перебували на повному утриманні, а в перший рік навчання в університеті отримували від засновника та його дружини стипендію в розмірі 200 рублів. Для інших вихованців існувала чітко визначена плата за навчання, але й вони частково утримувалися за рахунок колеґії. Без фінансової підтримки від держави колеґія проіснувала майже півстоліття. Багато її випускників стали видатними вченими, літераторами, медиками, правниками. До колеґії приїздив працювати в бібліотеці й архіві Іван Франко. У тутешній церкві  він повінчався зі слобожанкою Ольгою Хоружинською.

 «Бажаючи щастя народові»

1873 року в Києві відкрили Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. І його головою, на пропозицію автора українського гімну П. Чубинського, обрали Г. Ґалаґана. Під його головуванням за  два роки відділ провів перший перепис населення Києва й Житомира. У серпні 1874 р. за ініціативи товариства в Києві відбувся Археологічний з’їзд, а в березні наступного року товариство представило результати діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі. Південно-Західний відділ видав два томи власних «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. І став центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху, предтечею Української академії наук.

Григорій ґалаґан дбав про збереження й розвиток  народної культури, зокрема звичаїв, архітектури, хорового мистецтва, театру. Зібрав Сокиринську колекцію вертепів, на основі якої зробив «Описание малорусских вертепных драм с приложением нот» (1862). Вертеп у Ґалаґановому маєтку був неодмінним атрибутом усіх різдвяних свят. На вистави, які супроводжували хорові співи з грою на скрипці, збиралися родичі, челядь і селяни.

Г. ґалаґан фінансував  журнал «Кіевская старина» та іншу  періодику, матеріально підтримував діячів української культури, зокрема художників, які навчалися в Римі і яких залучив до створення славнозвісної мистецької колекції.

З 1882 р. й до кінця життя Г. ґалаґан був членом Державної ради по Департаменту законів, де послідовно відстоював українські інтереси, а також активно працював у земській сфері над просвітою народу, опікувався створенням Селянського земельного банку.  У столиці імперії, втім, почувався незатишно, про що  неодноразово писав у листах дружині: «Тут не люблять принципів чи навіть явно висловлених переконань, і все базується на якихось угодах, взаємних поступках і міркуваннях повністю особистих». Працював, «бажаючи щастя народові» й намагаючись привести до порозуміння і взаємодії розділені за попередні століття його верстви.

Відійшов Григорій Павлович ґалаґан  25  вересня 1888 р. маєтно збіднілим, але духовно збагативши рідну Україну. Поховали його в Сокиринській садибі, в родовій Петропавлівській церкві. Її, як і родинні поховання, знищили більшовики.

Доля сокиринських скарбів

Після смерті Григорія Павловича рід Ґалаґанів по чоловічій лінії припинився. Усі маєтності успадкувала його рідна сестра – Марія Павлівна Комаровська. Далі Сокиринська садиба перейшла  її донці – Катерині Павлівні, яка була заміжньою за генерал-лейтенантом графом Костянтином Миколайовичем Ламздорфом. З 1894 р., за царським указом, родина стала іменуватися Ламздорф-ґалаґанами. Катерина Павлівна бережно доглядала за маєтком, зберігаючи  традиції свого дядька. Сокиринську садибу було визнано зразковою в Російській імперії, їй присвятив своє число престижний петербурзький журнал «Столица и Усадьба» (1912).

Донині Сокиринське обійстя – єдиний не тільки на Лівобережжі цілковито збережений архітектурно-господарсько-парковий комплекс, пам’ятка зодчества й садово-паркового мистецтва. Як вдалося її захистити у довгі роки революційно-воєнних лихоліть? Народне повір’я приписує покровительство іконі, яку освятив і вставив у старезного дуба в парку родич ґалаґанів – духовний подвижник Данило Туптало, відомий святитель Димитрій Ростовський. Та, мабуть, реальна захисна сила – моральний  дух громади, зокрема кооперативна зорганізованість місцевих селян, які й не дали розтягнути садибу після того, як останні її господарі виїхали 1917 р. за кордон.

У 1919 році більшовики ліквідували Сокиринське ощадно-позичкове товариство, а в Сокиринській садибі влаштували «санаторій командирів Червоної армії». Після того у ній квартирували агрошкола, а згодом  сільськогосподарський технікум, який працював до 60-х рр. Потім було Сокиринське сільське профтехучилище, яке нині перейменовано в коледж. Ось так і підтримується садибний комплекс. Але палац потребує реставрації й достойнішого застосування.

Щоб зберегти пам’ять про  унікальний осередок сіверської культури й показати необхідність його відродження, Українська студія науково-популярних фільмів зняла за  сценарієм вашого покірного слуги у співавторстві з режисером Д.Богдановим фільм «Подорож у втрачене минуле».

З таборуванням у Сокиринській садибі  «командирів Червоної армії» з неї почали зникати цінні речі. Тож у 1920 р. прилуцький краєзнавець, відомий дослідник і хранитель старовини В. І. Маслов описав унікальну колекцію Григорія ґалаґана й домігся перевезення її до Прилуцького краєзнавчого музею. Під час німецької окупації мешканці зберігали колекцію по домівках: не пропав жоден експонат. А в 1946 р. ґалаґанові скарби, разом з іншими цінними експонатами Прилуцького музею, вивезли п’ятьма залізничними вагонами до Чернігова, де  розділили між кількома музеями…

…Минулому лишається прах земний, а праведне діло доброчинних людей живе безвічно.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company