Полтавські «каменярі»

Масонство в Україні з’явилось понад 250 років тому, спричинене західними впливами та місцевими суспільними процесами. Григорій, син Пилипа Орлика, приєднався до масонського руху у Парижі, а 1734 року вирушив у ризиковану подорож до Лівобережної України – для переговорів з козаками про боротьбу проти Росії за незалежність України.

Це стало відомо у Петербурзі. На лови Григорія Орлика спорядили спеціальний загін московської армії, але ним командував масон, царський генерал Джеймс Кейт, який і врятував Гетьманича від долі Войнаровського. Схоже, Кейт як шотландець усвідомлював спорідненість долі своєї очини та України.

Першу ложу «Лицар Сходу» започаткували в Україні на Галичині 1747 року. А 1784 року російські офіцери заснували масонську ложу в Києві. Назвавши її «Безсмертям».

Та особливо цікавою була полтавська ложа «Любов до істини». Її історія без перебільшення унікальна, проте й досі до деталей не вивчена, хоч про неї писали славетні дослідники, зокрема І. Павловський та С. Єфремов.

Ця публікація не претендує на відкриття, вона є лише намаганням систематизувати інформацію з різних джерел. І спробою переконливо довести: «Любов до істини» була проукраїнською ложею.

Її заснував 30 квітня 1818 року Міхаіл Новіков – племінник відомого російського письменника, просвітителя і масона Ніколая Новікова. Полтавська ложа за твердженням І. Павловського, була близькою до петербурзької ложі «Союз Астрея», «підвідомчій» міністерству поліції.

Вік «Любові до істини» виявився вкрай коротким: ложу заборонили 12 березня 1819 року спеціальним царським указом. Чим вона так стурбувала імператорський двір і владу? Адже останні ложі в Росії офіційно заборонили аж 1 серпня 1822 року.

Міхаіл Новіков приїхав з Петербурга до Полтави навесні 1816 року, разом з князем Репніним. Як секретар його, Репніна, канцелярії. Ось вельми красномовна характеристика І.Павловського: «М.Н. Новиков, надворный советник, умница и декабрист, которого, если бы не умер, постигла бы участь Пестеля и других несчастных».

До слова, князя Репніна і Єфремов, і Павловський вважали українським симпатиком. Він шанував українське слово, призначив Івана Котляревського директором Полтавського театру. За правління князя тут з незмінним успіхом йшли п’єси «Москаль-чарівник» і «Наталка Полтавка». Саме Репнін у 1818 році запросив до Полтави трупу актора М.Щепкіна й організовував його викуп з кріпацтва.

Серед полтавських краєзнавців є думка, що й сам генерал-губернатор Ніколай Репнін-Волконський належав до масонської ложі, хоч документальних підтверджень про це не знайдено. Можливо, тут не обійшлося без плутанини: полтавського генерал-губернатора Репніна-Волконського сплутали з його дідом Ніколаєм Репніним, який справді належав до кількох петербурзьких масонських лож і навіть переписувався з французьким адептом масонства Сен-Мартеном.

Родина генерал-губернатора опікувалася освітою і мала безпосередній стосунок до відкриття у Полтаві Інституту шляхетних дівчат. Сам генерал-губернатор був одружений з онукою Гетьмана України Кирила Розумовського. Може тому недоброзичливці поширювали чутки про його українофільство та сепаратизм і навіть називали Репніна-Волконського «другим Мазепою».

У той час Лівобережна Україна була центром національного відродження. Хтось називав його літературним. Схоже, не зовсім правильно.

Спершу академік С.Єфремов стверджував, що «…масонство в Україні менш усього можна звати масонством українським, – менш усього, бо воно не відбивало на собі національної людності…», та згодом він переглянув свої погляди.

Щоб наблизитися до істини, варто проаналізувати, кого ж запрошував Новіков до новоствореної масонської організації. Полтавська ложа налічувала 21 особу. Це були непересічні особистості і переважно українофіли: С. Кочубей, Капністи, В.Тарновський, В.Лукашевич, І. Бібіков, С. Война, В. Григорович, І. Котляревський.

Василь Капніст, відомий своїми творами «Ода на рабство» і «Ябеда», був великим патріотом України і самостійником. Навіть вів переговори про незалежну Українську державу з посланцями європейських країн.

До ложі належав як «витія» (оратор) батько української літератури Іван Котляревський. Сергій Єфремов вважає його послідовником і учнем Григорія Сковороди. Дехто з дослідників і Сковороду називає масоном, хоча жодних документальних підстав для таких тверджень немає. Хіба тільки й того, що багато учнів і друзів Григорія Савича належали до масонських лож. Самому ж філософу імпонували просвітницькі і благодійницькі ідеї масонів, але він жартував, що їх можна сповідувати і так, не належачи до ложі.

Іван Котляревський був вірним масонській ідеології до кінця свого життя. Дав волю своїм кріпакам і роздав землю друзям, а мав її майже 100 гектарів.

Володимир Тарновський, правник, полтавський суддя, добре знаний як прихильник відновлення козацького устрою в Україні і зберігач національних культурних цінностей, відстоював думку про необхідність розвитку української літератури та виступав проти кріпацтва.

Семена Кочубея вважають культурним подвижником. Маючи не дуже значні статки, він виділяв великі кошти на сирітські заклади та гімназії для бідних.

Дуже цікава постать Василя Лукашевича, переяславського маршалка (предводителя дворянства), який активно підтримував освітні заклади та фінансував бібліотеки. Він належав одразу до двох лож – полтавської «Любов до істини» і київської «Об’єднаних слов’ян». З останньої згодом вийде Кирило-Мефодіївське братство.  Враження таке, що Лукашевич перебував у центрі подій, ніби був зв’язковим чи сполучною ланкою між національними таємними організаціями (українськими, польськими та російськими).

Не можемо обійти увагою Тимка Падуру – поляка з українським корінням, поета, композитора, музиканта, великого шанувальника козаччини. Він писав свої українські вірші латиницею, а його пісня «Гей, соколи»  нині добре знана в  Україні. І не лише: її охоче співають і поляки, і білоруси – своїми мовами. Падура, хоч і не належав до полтавської ложі, але, за твердженням С. Єфремова, мав, чи то шукав зв’язки з І. Котляревським. А сучасний дослідник українського масонства Віктор Савченко стверджує: Тимко Падура намагався налагодити контакти між київською і полтавською ложами. Вважається, що саме через нього декабристи познайомилися з українським рухом. На «слов’янському з’їзді» декабристів у Василькові Падура перший заявив про права українського народу на автономію, а себе оголосив представником українського народу. Є думка, що він спонукав Рилєєва написати українофільські поеми «Войнаровський» і «Наливайко».

Український письменник, історик і фольклорист Микола Маркевич писав Рилєєву: «З тих пір, як я бачу світ, я жив у Малоросії і на щастя тільки на три роки залишав її заради Петербурга: добродушність народу, клімат, живописне місцезнаходження заставляють любити її кожну людину, того ж, хто родився у ній, заставляють любити її думка, що вона є його благословенною Батьківщиною і звичка до неї. Тому не можу я холоднокровно читати «Войнаровського» і «Наливайка». Прийміть мою і всіх знайомих мені співвітчизників вдячність, достойнійший і шляхетнійший Кондратію Федоровичу. Будьте певні, що вдячність наша щира, що ми від усієї душі відчуваємо ціну трудів Ваших, які Вас і предків Ваших прославляють…»

Ще більше світла на українофільські настрої полтавської ложі та неабияку цікавість до цього царських сатрапів проливають матеріали слідства у справі декабристів.

Вже у січні 1826 року слідчі у справі декабристів пригадали Полтавську масонську ложу «Любов до істини», яку закрили ще 7 років тому. У її членів провели ретельні обшуки, вилучили папери. Навіть в уже тоді покійного організатора полтавської ложі Міхаіла Новікова.

На перший погляд видається, що слідчі докопувалися лише до зв’язків полтавських масонів з декабристами. Але якби ж це стосувалося лише Новікова чи Лукашевича, котрі справді контактували з «бунтівниками». Насправді ж слідчу комісію дуже цікавила саме «малоросійська таємна організація». Тому під слідство потрапили всі полтавські масони.

Декабрист С.Волконський стверджував: чув від підполковника Хотінцева, що йому буцімто пропонував вступити до таємного малоросійського товариства полтавський масон Лукашевич. За його словами, ця організація було пов’язана з польською. Волконський говорив, що на запитання-пароль: «Де сходить сонце?» члени товариства відповідали: «У Чигирині».

Пестель на допиті повідомив, ніби йому від поляків відомо про таємне українське товариство і назвав навіть конкретні прізвища поляків Плесселя, Яблоновського та Градецького.

Мурав’йов-Апостол повідав слідчим: про малоросійське товариство знає тільки те, що начальником його був маршалок Лукашевич, а метою є приєднання Малоросії до Польщі.

Декабристи не поділяли думок українських масонів –  обстоювали «єдіную і нєдєлімую» Росію.

Дивного вердикту дійшла слідча комісія. Бородков (діловод цієї комісії) про українське товариство записав: «…его намеревались образовать из масонских лож в Полтаве бывший правитель канцелярии военного губернатора Новиков и в Полтавской губернии Лукашевич и предположили целью независимость Малороссии, но остались при попытке и общество не осуществилося».

Тепер, схоже, можемо впевнено стверджувати: саме проукраїнський дух полтавської ложі «Любов до істини» став головною причиною її заборони царським урядом у березні 1819 року, за «височайшим указом» імператора Алєксандра І.

Як же треба було боятися руху за незалежність України, щоб упродовж майже 7-ми років тримати Василя Лукашевича арештантом у його ж бориспільському маєтку – без права виїзду і спілкування з будь-ким. Увесь цей час щотижня про його приватне життя доповідали генерал-губернаторові Малоросії, а кожного місяця такі звіти лягали на стіл особисто Ніколаю І.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company