Помер наш «фізрук» Слободян

На початку 80-х він справді працював на кафедрі фізичного виховання Київського державного університету імені Т.Шевченка. Наші дівчата його не називали інакше, аніж «фізрук». Думаю, мало хто з дівчат, а дехто й з хлопців знав, що то не простий учитель фізкультури, а футбольна зірка першої величини.

Він ніяк не виявляв своєї зірковості — не надував ні щоки, ні через губу не балакав, і ні жодного німбу над його головою не світилося. Хіба весь час був якийсь, ну, дуже серйозний; за всі роки я жодного разу не бачив, щоб він посміхався, навіть не жвавішав тоді, коли довкола нього близенько ходили наші дівчата в тугеньких спортивних трико, неспортивно демонструючи привабливі опуклості.

Звісно, він знав собі ціну. Інша річ, що його і йому подібних не цінувала країна «робітників і селян». Хоч вона, власне, не цінувала нікого. Він, напевно ж, уявляв, як живуть за «бугром» той-таки Хеннес чи Герд Мюллер із «Баварії», яким він забивав… А він натомість працював «фізруком»…

Кожному своє, кажуть ті ж німці. І я не знаю, чому він мені з тих далеких днів увижається одноманітно сумним. Може, він тоді нічим не переймався і не мав ні жодних гризот, а просто був таким похмурим від народження? Не знаю. Я не знав його близько, як не знав і ніхто інший із нашого курсу факультету журналістики.

Єдиний раз я мав з ним розмову віч-на-віч.

Власне, не розмову, а таку собі коротку рвану репліку, яку запам’ятав на все життя. Він не сказати б тренував, а скорше опікав нашу збірну футбольну команду факультету журналістики. Так ось на одному тренуванні, де я уявив себе «богом» і одверто узявся влаштовувати «цирк» замість у поті чола працювати, він покликав мене до себе.

— Тобі хтось наговорив, шо ти хороший футболіст, і ти повірив… Це не так. Ти – посередній. Навіть гірше посереднього. Іди… — сказав він. Сказав своїм колючим голосом з побляклим виразом обличчя, яке не мало жодної емоції. Я навіть не зрозумів тоді куди «іди» — назад, на футбольне поле чи геть…

Власне, оце і все, що залишилось у моїх спогадах про футболіста зі світовим іменем – Петра Слободяна, Петра Петровича – називали ми його тоді і ставились як до звичайного фізрука, бо що нам був і той його футбол, і фізкультура, якщо ми були молоді, а вся країна будувала комунізм…

Десь через рік я знову боляче пригадував слова Петра Петровича. Під осінь нас запроторили, здається, до Кіровоградської області, на місяць у колгоспі буряки копати… У тому колгоспі була футбольна команда. Хтось домовився про гру «століття» — команда заїжджих студентів столичного факультету журналістики проти колгоспної команди трактористів, шоферів і фуражирів. Ми, столичні хлопці, починали як фраєри з Подолу, впевнено і спокійно. Закінчували гру похнюплено і втомлено. Сільські дядьки «наваляли» нам щось 6:0 чи 7:0. І я знову тоді пригадав Слободяна…

А потім забув.

Як забуваємо безліч людей, що трапляються нам у житті принагідно і попутно. І ось тепер, майже через 40 років, так ніби не було часу, так яскраво і так зримо його бачу. Він говорить, хоч я його не чую, а лиш дивлюся із захопленням, мов на ікону…

Даленіючи за ту останню межу, його душа, напевно, стукає у вікна тих, кого спіткала на віку. Хтось не почує, хтось озветься… Я ж озиваюся на той поклик, згадую і сумую, і бажаю шляху легкого до Вічності.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company