Бажання визначають вартість людини, стверджував Сократ. Бажати  за Вольтером – гріх. Якщо вже бажати – то всім і все однакове, заповідав Владімір Лєнін…

Бажати – більше і більше, бажати неможливого… Бажайте – ми здійснюємо ваші бажання… Ми – сміттєві пакети  «Фрекен Бок»…

Такий лірично-історичний відступ. Бо про свої бажання говорити складно.  Складно визначитися. Деякі озвучити складно. Деякі – непристойно. І навіть небезпечно. Бо коли воно втрапить до стільникового зв’язку, то по тебе прийдуть «зелені чоловічки». Це така сучасна «лякала». А може й не «лякалка», бо справжня «лякалка» – це бабай у шафі. Хоча я його не бачила.

Але краще бажати про нас – не про них. Щоб мілітарний колір в Україні нарешті вийшов із моди. Про «мір во всьом мірє» хай мріють майбутні «Міс світу». Бо десь завжди воюватимуть. Це за Фрейдом. І за Вільгельмом  Парето. Тільки один називає агресію проявом незадоволеного его, а інший – проявом руху еліт у суспільстві. Так ось – відповідно до вчення Парето, кінець війні прийде, коли зміниться ця непотрібна еліта.

Справа не у відбудові міст, подоланні криз і корупції, не в указах президента і не в електронних деклараціях політиків. Це вже наслідок. Причина – в головах. Хай би ми змогли побороти війну в собі. Війну з минулим.

Я –  про радянське минуле, якого не буде більше, як не намагалося б старше покоління апелювати штампами. Та й, зрештою, – ми теж колись сумуватимемо за тим, що є «тепер», що перетвориться колись на «тоді». Бо «тепер» – це наша молодість.

Рудименти віджилого заважають. Ми й досі отримуємо почесні грамоти, хоч і не «ударники труда», стоїмо у довгих чергах до продуктів, хоч їх вистачить на всіх, апелюємо до знайомств та авторитетів, хоча багато з них уже й нічого не вирішують.

Це важко збагнути. Тут ми схожі на алкоголіків: поки не визнаєш, що залежний, не вилікуєшся. Врешті, наші бажання завжди відбиток нашого життя. Тому просто хочу радіти тому, що маю.