Самотність

Рання весна. Дивлюся в окуляр камери, як путівцем, крайком наїжаченого сухими бур’янами колишнього поля, важко простує пара літніх людей. З торбами, що обтягують руки. Колишні мешканці Поліського – Лідія Олексіївна та Руслан Петрович. З невідселених сусідніх Луговиків долають 11 кілометрів, аби провідати Аллу Іванівну, останню жительку міста, вже вісімнадцять років покинутого мешканцями…

– Будеш займатися «телевізіонщиною» – поправляти кадр під час зйомки, дам по руках, – чую суворий голос режисера.

«Тримаю кадр»: як можна не слухатися режисера Георгія Івановича Давиденка? Пані Ліда та Руслан проминають камеру, яка повільно проводжає їхню неспішну ходу. А до Поліського ще ген-ген скільки чимчикувати…

Хоча того дня знімальна група Георгія Давиденка стала їм у пригоді – підвезла до покинутого міста, до обійстя Алли Іванівни Потайчук. Вже багато років вона самотньо живе у місті, яке 1999 року зникло з карти України.

«Залишенка»

– Вибачте, що не в змозі прийняти вас належним чином, – вітаючись «старорежимно-шляхентим» кивком голови, найперше сказала Алла Іванівна.

В усій її поставі, відчувалася гідність, воля і міць господарки. Навіть убраної у благеньку, підперезану старим паском штучну шубу, у давніх як світ «чунях». Утім, попри доволі поважний вік, проступала її по-жіночому тендітна незахищеність.

«Ось такий контрапункт», – подумав, тихенько фільмуючи спілкування давніх знайомих – поліщуків Алли Потайчук та Георгія Давиденка.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Георгій Іванович Давиденко– український кінорежисер, сценарист. Народився 2 травня 1937 року на Київщині, в смт. Поліське (тоді – Кагановичі). З 1957 року впродовж 40 років працював на Київській кіностудії науково-популярних фільмів (з 1992 року – Національна кінематека України).
Лауреат дев’яти міжнародних кінофестивалів та І Всеукраїнського фестивалю авторського фільму імені Івана Миколайчука. Член правління, голова ради ветеранів НСКУ.
На зламі 80-тих–90-тих років минулого століття створив цілу низку повнометражних художньо-публіцистичних кінофільмів про демократичний та національно-визвольний рух («Табірний пил», «Невільник брат, невільниця сестра», «Жезл», «Тверді мелодії»).
У 1990-ті роки продовжив кінодослідження маловідомих сторінок вітчизняної історії, створивши перші фільми про Михайла Грушевського («Історик та Історія», «Три рішення першого Президента»). Творчий керівник, автор сценаріїв та режисер 4-рьох фільмів науково-пізнавальної кінопрограми «Золоте стремено. З історії українського війська». Учасник миротворчої місії ООН у Боснії і Герцеговині 1994 року («Не стріляй в мою землю»).
Вагоме місце у творчості – тема захисту довкілля («Експеримент «Океан», «Заручники Дніпровських морів», «Щоб жити…»). Чорнобильська трагедія – особлива сторінка творчості режисера.

…Точилася неспішна розмова про поліське життя-буття. Прохолоднечу й очікування теплих днів, колишніх сусідів, розумну кішку і сварливу давню знайому, що інколи, під час відвідин Поліського, таки заходить на обійстя Потайчуків. Але, попри все, на самотність Алла Іванівна не скаржилася…

Хоча…

– Фільм, над яким працюю останніми роками, називається – «Самотність», – пояснив Георгій Іванович, коли, ми вже верталися до Луговиків, де у гостинних пані Ліди і Руслана була тимчасова «штаб-квартира» нашої знімальної групи.

У творчому доробку Георгія Давиденка – майже 120 фільмів. 65 зняв як автор-режисер. «Самотність» – продовження теми, розпочатої ним у стрічках «А жити треба…», «Katharsis. Очищення», «Пробач мені, Поліське!», «Коні, коні, ви знову зі мною», «Захисник», «Чорнобильські дзвони».

– Сьогодні знову знімали Аллу Іванівну. А проте «Самотність» розумію значно ширше: це й розповідь про мою батьківщину – місто Поліське, покинуте помирати на самоті. В іншому епізоді спостерігаємо за конем Пржевальського, який самотою блукає зоною відчуження. Та й у велелюдному мегаполісі теж можна бути самотнім…

Лідія Олексіївна

Тихий вечір у Луговиках. Камера зазирає у вікно сільської хати. За столом Лідія Олексіївна перевіряє учнівські зошити. Неподалік тихенько награє Руслан Некрасовський, бард, заслужений артист України. Схоже, підбирає нову мелодію…

– Ніби вчора все було, а 1 березня вже 53 роки минуло, як почала вчителювати, – згадує Лідія Бернікова. – Правда, в трудовій книжці записано – з 1 червня. Не думали тоді про стаж, що треба кожен день чи місяць рахувати. Спочатку працювала в заочній школі. Читала математику, фізику, навіть у перші роки – й українську літературу. Згодом зрозуміла: робота з дорослими в якийсь мірі цікава, але з дітьми більше відчуваєш результат.

Зараз, крім того, що працюю вчителем математики, веду класне керівництво. Дітки хороші, цікаві, розкривають тобі свою душу. Даєш дитині пораду, і бачиш як вона їй потрібна. І радієш, немов за своє власне життя, за своїх дітей.

А ще ж директорували?

– Понад 27 років: спершу завучем, а потім – директором школи. Сказати, що було погано – ні, колектив ставився з розумінням, але чомусь керівна робота мене ніколи не приваблювала. Скажу відверто, відчуваю себе краще, повноцінно, коли працюю просто вчителем. Керівна робота – «сухіша». А з дітками ти відкритіший, можна більше викластися. І дітям цікаво, відчуваєш, що зернятко, яке ти посіяв, не сьогодні, так завтра, але проросте.

– А про що мріють діти, яких Ви вчите?

– В мене шостий клас, то вони ще мріють про все, що хочете. Навіть про те, щоб стати космонавтом. А коли спілкуєшся з учнями 11-го класу, то вони кажуть: піду, мабуть, в медичний, там хоч потім можна буде прилаштуватись і якусь копійку мати. Вже по-дорослому діти дивляться. Інший каже: я б у будівельники пішов, але що зараз будують? А якщо й будують житло, то його ж ніхто не купує… Дівчата кажуть: ми пішли б на кухарів, вони затребувані, бо їсти хочеться завжди. Дивишся, і думаєш, як змінилися погляди наших дітей. Вони бачать, як їхні батьки не можуть знайти роботи, шукають якогось місця чи на базарі, чи в магазині, чи ще десь.

Ми проводимо конкурси, присвячені миру, екології, і багато інших. Відчувається, що у дитячої душі, хоч вона й маленька ще, але є затишок, тепло, прагнення, щоб був мир, була злагода, щоб чистою була наша земля, щоб можна було дихати вільно, не боятися посадити якусь рослинку, чи овочі, чи фрукти, а потім їх спокійно споживати.

Чорнобильське лихо Вас не налякало?

– Звісно, налякало. Але найбільше – долею людей, дітей. Неможна відірвати себе від тої землі, де ти народився, де могили твоїх прадідів. Зараз ми в Луговиках мешкаємо. Буває, так якось важко, настільки якийсь тягар на душі… Пішки йду 11 кілометрів, тільки захожу в Поліське якесь підживлення йде, якась енергія потрапляє в тебе, і відчуваєш, що дійсно живеш на світі, розумієш для чого ще потрібен людям. Куди не поїду, почуваюся в гостях, а коли прихожу в Поліське, відчуваю просто безмежну радість. Незважаючи на те, що Поліське покинуте, практично вже позаростало… Але пам’ятаєш, де хто жив, з ким зустрічався, згадуєш все, і це дуже підтримує в житті. Не тільки я це відчуваю, а багато з тих, хто повертається на свою рідну землю. Ось і Руслан повернувся через 50 років. Його тягнуло сюди, де він народився. І він відчуває себе набагато краще тут. Каже, відчуває, що живе. Зайнявся тут музикою, піснями, їздив на конкурси і багато чого здобув…

– Кажуть люди, які відірвалися від рідної землі довго не живуть…

–З нашої родини, зі знайомих колишніх жителів Поліського багато померло. І то в такому віці, що треба було б ще жити і жити! Переселили в Березань людей з Вільчі, Грезлі, з інших сіл Поліського району, а там вони не витримують довго. Це ж як птахи, викинуті з гнізда. Ще й дуже нечемно. Молодим, можливо, і треба було виїхати. В молодості людина швидше звикає до нового місця. А таких, як ми, не варто було відселяти.

Скільки зараз мешканців у Поліському?

– Аптекар з дружиною, Алла Іванівна та й усе…

Отаман Давиденко

Машиною від Луговиків до Києва – півтори години. Їхали мовчки, – саме час попередньо  осмислити побачене. Втім тема самотності ятрила, не давала мовчати.

Георгію Івановичу, у велелюдному мегаполісі самотність не менш страшна, ніж у покинутому місті…

– Авжеж. Ось ми з колегами, бувалими кінематографістами, і гуртуємося, створили спілчанську раду ветеранів НСКУ. Ти ж бачив, у якій дружній атмосфері проходять наші зустрічі?

– Звісно. Самі ваші «Кінобувальщини» чого варті!

– Ідея проведення таких вечорів-спогадів належить, на жаль, уже покійному народному артистові України Анатолію Барчуку. Такими зустрічами намагаємося допомогти колегам знову відчути себе у вирі життя. Атмосфера тепла і невимушена: лунає сміх, жарти, кепкування над власним віком, в очах багатьох з’являється молодечий запал. А жінки!.. Скидають із себе тягар років, забувають про недуги, і з чарівними посмішками вітають присутніх… Сотні історій, невідомих широкому глядацькому загалові, які народилися на знімальних майданчиках, в кіноекспедиціях, за лаштунками творчого процесу, – все, що лишалося поза кадром, знову оживає у спогадах. Щоправда, проведення цих вечорів – справа обтяжлива. Бо все тримається на ентузіазмі, проводиться власним коштом і силами самих ініціаторів…

Я дивився на по-молодечому стрункого (80-річного !) нащадка запорозького сотника Давиденка, – справжнього отамана ветеранського кінематографічного війська. Пройшовши свого часу через горнило слави – овації захопленої публіки, визнання, а то й лещата мідних труб, – колишні кумири втрачають побратимів під ударами недуг та забуття.

Але гуртом намагаються долати жах самотності…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company