Сергій ТИХИЙ: «Проект «Вести» коштував десять мільйонів доларів»

Почувши його прізвище, молоді журналісти здригалися, а коли він виходив зі свого кабінету, редакційні коридори порожніли. Легенди про його жорсткий стиль роботи і неймовірну вимогливість «діди» переповідали реакційним «салагам» стишеним голосом у курилці…
Жартую, звичайно.
Але, пройшовши «школу Тихого», вже сміливо можна було претендувати на «Пулітцера». Сьогодні таких головредів вже не роблять. А жаль. Бо газети, які редагував Сергій Тихий – «Республіка», «День», «Всеукраинские ведомости», «Галицькі контракти», «Газета по-киевски – завжди ставали новим, незвіданим до того явищем у вітчизняних ЗМІ.
Сьогодні ми розмовляємо із Сергієм Тихим про українську журналістику. Точніше – про причини і наслідки того катастрофічного стану, у якому вона опинилася.
А ще точніше – розмірковуємо, чи є шанси в людей, котрі, не дивлячись ні на що, пишаються тим, що вони журналісти  – цю катастрофу подолати.

Сергію Наумовичу, мені здається, українська журналістика, як, зрештою, і всі сфери нашого життя, перебуває у занепаді. Чи, можливо, я перебільшую?

– Ну, я б не давав такої категоричної оцінки. Є сектори на нашому медіаринку, які, на мій погляд, серйозно додали.

Наприклад.

– Телебачення. У порівнянні з тим, що було до незалежності, – це день і ніч.

Стосовно друкованої преси, то спочатку стався стрибок у розвитку, з’явилися нові видання принципово іншої концептуальної якості. А потім… У двохтисячні, власне, у всьому світі почали виникати серйозні проблеми з друкованими ЗМІ. Україну цей процес теж не обійшов, він навіть ще болючіше нас зачепив.

Інтернет повністю змінив все -джерела інформації, стосунки з аудиторією, бізнес-моделі. Нам багато чого не вистачило – досвіду, грошей, кадрів, підтримки, впевненості у собі.

А тепер нам гостро не вистачає цивілізованих інвесторів і професійних редакторів.

– Відповідальний редактор середньої ланки, якому можна довірити той чи інший відділ, навіть не кажу про цілу редакцію – це проблема.

Тоді чому цього уникнуло вітчизняне ТБ?

– В нього більше вкладали через його «електоральний» потенціал, воно не зіштовхнулось з катастрофою систем розповсюдження, якої зазнали друковані ЗМІ, доходи від реклами туди все ж таки «капали». І результат – є, проявився. Дивіться (тільки без конспірології про те, хто кому належить!), як додали ті ж інформаційні канали. Що б там не говорили, а 112-й працює якісно, новинна служба у них поставлена дуже толково. Я випадково (бо не часто дивлюсь телевізор) побачив їхню недільну підсумкову програму, яку вони роблять спільно з радіо «Свобода». Два хлопці молодих, один зі 112-го, інший від «Свободи», дуже вільно, невимушено тримаються в кадрі, ведуть ефір з хорошим темпом. Молодці! Раніше і помріяти про такі програми в українському ефірі було неможливо.

Тому, до речі, мене дивує, чому у нас досі сидять московські варяги по деяких телеканалах.

Ви самі, думаю, знаєте чому.

– …Щоб розкрутити когось до рівня Євгенія Кисельова, в людину треба вкладати. А у нас, навпаки», колосальна проблема «дешевих ЗМІ».

Ті, хто інвестує в ЗМІ, «зависли» на стереотипі, ніби в нас можна задешево зробити і сайт, і газету, і телеканал.

– А дешева рибка – відповідна юшка. От і все.

…А з іншого боку, засилля так званих «експертів» в телевізорі. Я практично не дивлюсь телевізор. Але інколи увімкну, коли готую щось на кухні: сидить якийсь Вася Пупкін, і розповідає, як нам жити і за кого голосувати. Тобто, я не про якість картинки кажу, а про рівень довіри до ЗМІ.

– Я з вами згодний. Але паралельно йде процес калібрування цих експертів, «ніякі» потроху відсіюються, а серед решти трапляються і дуже толкові люди, нові обличчя. Цього теж не можна не бачити.

Гаразд, але ж «королева журналістики» – це газетна журналістика. Чи це вже застарілий погляд?

– Ні, це не застарілий погляд. Мені дуже боляче спостерігати за тим, що відбувається в газетній журналістиці, бо я «газетник» і син «газетника» за своїм походженням.

– Я, власне, теж.

– І я досі переконаний в тому, що еталон редакції – це редакція щоденної паперової газети. Саме там найкраще середовище для «вирощування» журналістських кадрів – пишучих журналістів, фотографів, дизайнерів… Редакторів, звичайно. На жаль, «паперова» журналістика в занепаді, і причин багато.

– Які?

– Фінансова. Це по-перше. По-друге, – абсолютно архаїчний підхід тих, хто інвестує чи має намір інвестувати гроші в ЗМІ. По-третє – редакторів якісних бракує. Ми про все це вже говорили, але, мабуть, варто повторити.

– Давайте детальніше про архаїку інвесторів.

– Вони досі вважають, що ЗМІ – це на сто відсотків бізнес. Але сьогоднішнє суспільство стало критично залежним від способів його інформування. І тому у ЗМІ треба інвестувати, не думаючи про те, коли ж воно принесе віддачу. От подивіться, нехай це приклад «з пекла», але Росія інвестує в свої пропагандистські ЗМІ мільярди. Вони отримують від них прибуток? Ні.

– Але за посередництвом своїх ЗМІ відстала і прогнила Росія втручається в справи найпотужніших держав світу.

– І досягає при цьому прекрасного результату!

– Зрештою, від мільярдів, вкладених у ЗМІ, Кремль отримує непрямі прибутки…

– Так, вони вирішують дуже багато своїх чорних справ завдяки цим інвестиціям. І цьому потрібно адекватно протистояти! Коли ви формуєте танкову бригаду для стримування і оборони – хіба ви запитуєте, коли вона принесе прибуток, окупиться?

ЗМІ – це надпотужна зброя. Вона перекриває, у деяких ситуаціях, навіть зброю ядерну.

– А у нас до цього ставлення поки що таке… Допотопне. Це почалося не сьогодні і не вчора. Це почалося в 90-ті. У власників ЗМІ почалася якась пошесть: вони були переконані, що газету може зробити будь-хто. Я добре пам’ятаю «газети», які робили ці «будь-хто»…

Потім почалася інша пошесть – на моїй пам’яті, «з легкої руки» Вадима Зінов’євича Рабиновича …

– Яка?

– Газета була, а журналістів в ній – не було. Це коли з’явився інтернет, і всі кинулися звідти «тирити». Я пам’ятаю газету, в якій працювало двоє розумних, якісних журналістів. Хороші хлопці вдвох «клепали» газету-тижневик. Звичайно ж, вони самі це не могли зробити, вони брали –  тут, тут і тут. Зверстали на комп’ютері. Газета? Газета! Принаймні, зовні схоже. А те, що це за визначенням не газета, а комора з краденим – це власника на той момент не цікавило.

Це ви про «Столичные новости», раз Рабіновича згадали?

– Не пригадую, чесно…. Але це була не остання «мода». Раптом усі організовано повірили в те, що задешево можна зробити абсолютно все – газету, сайт, телеканал! А чого ні? Квартиру зняв двокімнатну в «хрущобі» за 200 доларів, у ванній – реклама, в туалеті – маркетинг, на кухні – верстальний цех. Шість-сім журналістів разом з редакторами – це у кращому випадку. Люди оформлені або на мінімалці плюс «конверт», або платили тільки «налом», без офіційного працевлаштування. Збираються разом раз на тиждень . Це у кращому випадку. Але ж є що показати «грошодавцю» задля підняття його – «владельца заводов, газет, пароходов» – самооцінки.

Чи може подібний проект забезпечити реальну конкуренцію на ринку? От давайте, навіть, не про «глибину», давайте про оперативність. Інтернет подарував можливість ледве не моментальної реакції на події. А у нас що? Уявімо, що в суботу трапляється якась супер-подія і ми починаємо шукати, де б знайти фахову оцінку того, що трапилося. І не можемо нічого знайти. Нема кому робити!

Оце і є колосальна ганьба і колосальна проблема нашого ринку! От скажімо, в недавню суботу з’явилася інформація про Курта Волкера, який десь далеко, у Вашингтоні, даючи брифінг, заявив, що США будуть умовляти Україну не подавати свій проект резолюції ООН по миротворцях на Донбасі, а обговорювати проект, що його подала Росія. І от ми маємо питання більш ніж дражливе для нинішньої України: що насправді за тими словами стоїть? І всі хочуть дізнатися, – я, принаймні, дуже хотів дізнатися від розумних людей, що це означає – версії, оцінки. І три доби, аж до вівторка, я так і не зміг почитати хоч якогось коментаря на цю тему А ще пізніше з’явилося те, що треба було зробити в першу чергу – переклад виступу Волкера, разом з відповідями на запитання, які йому поставили журналісти.

Найпростіший варіант!…

– Хтось, я не пам’ятаю, на жаль, прізвища, в блогосфері від нетерплячки замовив цей переклад сам. А потім той переклад якийсь із наших дешевих сайтів стирив, а звідти – інші дешеві сайти стирили – і понеслося…

– Дешево зробити – це нині ледве не головна чеснота! А якість коштує стільки, скільки вона коштує, і треба платити людям, які повноцінно чергуватимуть у вихідні дні, мати перекладачів, мати редактора, який розуміє рівень значущості події…

Ну, власне, я ж це і маю на увазі, коли говорю про тотальну деградацію наших ЗМІ

– Це недорозвиненість, мабуть, так було б точніше сказати, ні?

Гаразд. Отже ЗМІ – у вашому розумінні – це не бізнес…

– А ЗМІ ніколи й не були чистим бізнесом. В них завжди присутня певна пропорція бізнесу і суспільного впливу. Сьогодні, коли відомо, які країни і які люди нав’язують світові хаос, – бізнесу в інформаційній сфері залишилося мізер. І ЗМІ треба допомогти, забезпечити їх «оборонними» функціями. На жаль, цього не робиться. І не лише у нас. Подібна ситуація у всьому світі. Ми це бачимо по тому як російська пропагандистська машина легко входить в інші країни і добивається результатів. У Штатах вони добилися результатів, у Сполучених Штатах!

Ну, можливо, тому, що в Росії державна підтримка ЗМІ колосальна. Мабуть, ніде в світі такої форми співпраці держави із засобами масової інформації немає. Ви знаєте державу, яка б вливала мільярди доларів у пропаганду: в телеканали, газети, інтернет, блогосферу і т.д.?

– У мене такої інформації немає. Але, зверніть увагу, Росія вливає колосальні гроші у свою пропаганду не з державного бюджету безпосередньо. Там завжди знайдеться якийсь «Газпром».  Думаю, нам можна знайти більш демократичні, більш прийнятні для цивілізованого світу варіанти підтримки ЗМІ.

Наприклад, які?

– Можна було б пробувати створити народний, себто суспільний, проект. Скажімо, у Німеччині ARD – це перша кнопка (телеканал ARD – найбільше громадське ТБ в Європі; має частку 27% аудиторії, уряд не має повноважень контролювати обсяги його фінансування, натомість кожна родина сплачує загальний телеподаток, незалежно від наявності чи відсутності телевізора в господарстві; реклама після восьмої вечора та у неділю заборонена; 40% новин на каналі політичні – ред.)

Нам оцю роботу треба проводити на нашому колишньому першому національному. Бо те, що зараз пропонується – просто тупо брати гроші бюджету…Мені ця ідея не дуже подобається. Природа розпорядників коштів така, що вони завжди будуть ці кошти недодавати..

В проекті бюджету-2018 на суспільне телебачення пропонується виділити лише половину того, що їм потрібно. А у Німеччині лише одне з регіональних мовлень ARD ще у 2004-му мало річний бюджет в один мільярд євро. Це я у Вікіпедії прочитав – відкрита інформація. Можете собі таке уявити?

Ці мільярди вони збирають з населення?

– Так. Вони збирають з населення, причому, ще й далеко не всі дають, і двері перед носом збирача можуть зачинити. Німці мають купу геморою з таким фінансуванням і відповідним звітуванням про витрати, але, по-перше, вони збирають скільки треба, а по-друге, реально від держави незалежні.

Чи всі суспільні мовники в Європі рейтингові?

– Я ж кажу, ARD – перша кнопка в Німеччині.

– А, скажімо, у Франції суспільний канал вже не є першою кнопкою. Тут ментальність багато значить. Чи безплатні газети. В Іспанії, наприклад, вони «забили» платні, як мамонта. А в Польщі навпаки – платні газети досі «рулять» і непогано заробляють собі на прожиття. Все залежить від ринку, від особливостей аудиторії – дуже сильно.

– А які особливості нашого інформаційного ринку?

– Давайте я тут про друковану періодику та онлайн говоритиму. Ці сектори у нас дуже слабкі, недостатньо захищені від впливу ззовні, але на моє переконання (можливо, дещо наївне) вони зберігають шанси стати сильнішими. Але вони мають стати іншими. Ну подивіться, що в Києві відбувається з паперовою періодикою? Знищено все. Знищена система доставки і розповсюдження. Зараз тільки безплатна чи комбінована форма дистрибуції може дати якийсь ефект.

Так, не надто приємні люди, пов’язані з колишньою владою, «редиски», скажемо так, не поскупилися і вклалися в ці безплатні «Вести». І – досягли своєї мети: за лічені місяці «взяли» колосальну аудиторію, при чому, саме ту, яку хотіли.

Уже після революції я пропонував зробити проект, в рази дешевший від «Вестей», але не менш ефективний. Українськомовний.

Хіба нормально, що в столиці України нема жодної популярної газети державною мовою?

– Не знайшлося інвестора. І нікому від того не соромно.

От наведу ще одну військову аналогію (у нас,все-таки, війна в країні): танк сучасний коштує 3-4 мільйони доларів. Газеті міській, масовій  – ну, якщо по-розумному вкладати, без шику «купєчеського», вистачило б до двох мільйонів на рік …

Двох мільйонів доларів вистачить?

– Вистачило б, ми рахували кілька років тому.

А ви можете оцінити суму капіталовкладень у «Вести»?

– Це мільйони доларів…

До десяти чи більше?

– Думаю, не менше «десятки». Але ж це поточні витрати, і там не лише паперова «безплатка» була. Там робились, в принципі, правильні маркетингові ходи. Репортажне радіо, наприклад, яке вони запустили. Я, свого часу, що до радіо «Вести», пропонував проект київського репортажного радіо. Відмовили теж. Бо дорого… А дешевше що? Знову двокімнатну квартиру зняти, музичку стару задешево крутити, новини, здерті з Інтернету, прогноз погоди – звідти ж… А для того, щоб робити репортажне радіо, треба мати в Києві 5-6 оперативних репортерських бригад, відповідно підготовлених, обладнаних і забезпечених. Репортажне ФМ-радіо – один з ключових козирів у боротьбі за інформаційний ринок. Повторюю: це дорого. А рекламний ринок України не тягне таких витрат ЗМІ. І довго ще не потягне…

Але ж ви самі сказали, що в столиці нема жодної масової українськомовної газети…

– А ви хочете, щоб ця газета була державною? Звичайно, це має бути приватний проект.

Коли ми запускали «Газету по-киевски» – чого я тільки не наслухався… Ми прес-конференцію стартову проводили в УНІАНі, і під ним пікет стояв з гаслом «Тихий – русифікатор столиці»… Та я б із величезним кайфом робив українськомовною цю газету, але вона не на мої гроші запускалася. Вихід українськомовної газети на ринок, на той час (це 2003 рік), коштував дорожче відсотків на тридцять від російськомовної. Тому що їй треба було б більше на маркетинг витрачати, динаміка набору тиражу у неї повільніша тощо.

Значить, всі ці розмови наших державних мужів про розвиток мови, про свідомість та про патріотизм – яйця виїденого не варті?

– А чого варті наші з вами, українськомовних людей, розмови про патріотизм? Був такий проект паперового ілюстрованого тижневика «Новинар». Пам’ятаєте?

Так, звичайно.

– Українськомовний. Його той же видавець, що й російськомовний «Кореспондент» видавав, там тоді Ложкін був власником (екс-глава Адміністрації президента Порошенка, мультимільйонер Борис Ложкін був засновником мультимедійної компанії UMH group, у портфелі якої було більше десятка українських і міжнародних медіа брендів – ред.).Непогано той «Новинар» робився.

Непогано.

– І?.. Закрили через кілька місяців. Бо хто його купував? Чи багато його передплачували? Де була свідома українськомовна публіка, яка мала б своє підтримувати гривнею, пропагувати, інвестувати . Балаканини багато, а от конкретних дій…. Хоч може, то час був такий, а зараз все змінилося («Новинар» виходив у 2007—2008 р., вийшло лише 50 номерів – ред.)?Може, зараз і на газетний проект, про який ми говорили, вдалося б гроші зібрати? Але класичним краундфанингом (англійське сrowdfunding, crowd — «громада, гурт, юрба», funding — «фінансування», тобто «фінансування громадою» – ред.) цієї задачі не вирішиш. Потрібна допомога. Можливо, від якогось із системних банків, які мають розгалужену мережу і працюють з рахунками населення.

Тобто, як свідчить сумна історія «Новинаря», попит породжує пропозицію? Тоді це зачароване коло, і ми ходимо по ньому.

Справа в тім, що на ЗМІ, від якого ви хочете отримати ефект, треба витрачати стільки, скільки воно коштує.

Якщо інвестор каже: та нє, хлопці, я не дам вам два мільйони, нате вам мільйон – і робіть… Ми зробимо за мільйон. Зробимо! Але з двох мільйонів ми матимемо ефект, ми отримаємо тираж, відповідну аудиторію, ми продамо рекламу і т.д. А один мільйон… Ми його витратимо, і все. Ні, ми класну газету зробимо. Але ні аудиторії не візьмемо, ні темпу виходу на ринок не забезпечимо, ні обсягів реклами. Він в пісок піде, цей мільйон…

Чому цього не розуміють інвестори, вони ж не дурні?

– Ні, вони не дурні. Але нам би дуже хотілося, щоб київський ринок друкованих ЗМІ виглядав трохи інакше. Щоб з нині існуючими російськомовними газетами конкурували за читача хоча б пара українськомовних проектів. Але інвесторам, наразі, це нецікаво. Їм поки що до спини, я перепрошую, який вигляд має газетний ринок столиці України. Їх можна зацікавити цілком ринковими і демократичними методами, але нема кому. І ми в цю стіну вперлися.

А держава?                   

– А що тут може держава? З бюджету дотації на таке виділяти? Не буде такого ніколи. І це правильно.

Ну хоча б якісь пільги запровадити

– …Єдиний український комбінат, який випускав газетний папір, – Жидачівський – вже кілька років його не випускає. Пам’ятаю – я тоді в Криму якраз працював (з 2012 року і до анексії Криму Сергій Тихий працював головним реактором щоденного друкованого видання «Крымская газета» – ред.), – намагався той папір купити. Сьогодні весь газетний папір імпортний, до валюти прив’язаний, друкарні всі в приватних руках, і вони «деруть» ціни. Мережі дистрибуції так само в приватних руках – і вони ладні торгувати чим завгодно – сигаретами, олівцями, шампунем – а газети їм не цікаві. Що тут може держава? Пільги? Ну можна ПДВ з чогось зняти, але це не вирішить питання.

Тоді, можливо, зникнення паперових ЗМІ – це логічний, закономірний процес? І немає на те ради?

– Я все-таки вірю, що це не так. Дивіться – скільки було плачів, критики, відвертого лайна, яке виливали на закон про квоти на радіо. Вже рік минув. І закон цей реально запрацював, це ж факт. З’явилася в ефірі музика українська. Я в машині слухаю радіо «Ренесанс» – воно завжди було таке агресивно-російськомовне, там «жодної коми» українською ніколи не було. З’явилася музика, з’явилися українськомовні тексти, з’явилася реклама українськомовна. Я вам більше скажу, я днями в маршрутці краєчком вуха «підслухав» славнозвісне радіо «Шансон» – навіть воно, зі своїм блатняком кондовим, завдяки оцій частковій українізації, змінилося у кращий бік!

І що,  ви бачите застосування аналогічного закону на ринку паперових ЗМІ?

– Можливо, й у вигляді закону. Чому ні?

–… Якби не інтернет, всемогутній вбивця газетної журналістики…

Кілька років тому всі були переконані, що соціальні мережі знищать журналістику. Ну і що, знищили? Не по зубах їм виявилося… Всі ці байки про те, що соціальні мережі замінять професійні редакції – були стовідсотковою маячнею.

Я колись був на редакторському конгресі в Швеції, і там виступав один експерт з Норвегії. У них потужно тоді розвивалось те, що досі називають «народною журналістикою». Ну, людина займається чим завгодно, але при цьому має смартфон, інтернет мобільний і може буквально з місця події стрімити. В Норвегії вклали колосальні гроші в цю народну журналістику. І от експерт каже колегам: коли одного дня «народні журналісти» прислали мені двісті описань красивого заходу сонця, я зрозумів, що з цим пора закінчувати…

Редакція – це інформаційний мозок. Редактор встановлює напрямок зацікавлення, він вибирає акцент. «Народний журналіст» по своїй природі не здатний цього зробити, і тому всі ці розмови (про соцмережі як замінник преси – ред.) треба відправити у відповідне місце. Більше того – соцмережі не об’єднують суспільство. Вони його «гранулюють». А професійній редакції – нема альтернативи.

От стосовно того, що редакція – це інформаційний мозок. Тут ми підійшли до теми кадрів…

– Журналістська школа – вона не лише з Інституту журналістики Київського університету походить. Хоча там справді є проблеми, м’яко кажучи. Добираючи в редакцію людей, я знав, що, наприклад, якщо візьму випускника Києво-Могилянської академії, то у професійному плані не пошкодую. У мене могли початися інші проблеми, бо там могли бути й алкоголіки, й анархісти, й пофігісти, й лесбіянки, але профнепридатних дурнів серед них не було. Журналістика – це така щаслива спеціальність, де, власне, освіта спеціальна не є обов’язковою. Я, скажімо, закінчив факультет кібернетики Київського університету. Журналісту достатньо мати певний рівень ерудиції, який, втім, необхідно постійно підтримувати; добре розвинений асоціативний апарат і досвід, який набувається.

Тобто, якщо б ми зробили ставку на підготовку якісних редакторських кадрів, то за якийсь час ми би помітили кадровий прогрес у цілій друкованій сфері.

Чого ж ніхто не робить цю ставку?

– Дозріти треба. От повернімось знову до закону про українські квоти. Лише він почав діяти, я особисто чув по якомусь радіо (вже не пам’ятаю по якому) відверте знущання, там почали гнати такий фейк українськомовний, мовляв – ну, ви ж хотіли, ну так нате вам, нате… І от я чую у них пісню з такими словами: «ми різали кабана, він верещав на все село». Отаке крутилося тоді по ФМ-радіо. Але пару місяців пройшло і зник той кабан, а з’явилися нові реальні хіти і всі тепер відзначають – наш ФМ-діапазон зробив відчутний крок уперед. Дозрів, тобто… Так що не все так погано.

Ну, це радіо. А паперова преса – тут простіше натиснути Ctrl C – Ctrl V, аніж напружити мізки і написати власний матеріал…

– Пардон-пардон, все ж таки це ще соромно. І в тому порятунок. Бо ті, хто тирять, самі собі в цьому зізнаються, і намагаються це приховати, придумують всякі евфемізми. Рубрику «Країна думок», наприклад… Ембріон людський повторює весь шлях еволюції людства: у нього і зябри на якомусь етапі є, і хвіст. Потім все це відпадає.… Так і з журналістом, нехай навіть і зіркою №1 буває – він і графоманом якусь мить побуде, і епігоном, і «стирить» щось, і помучить його сумління від того… Але це все мине.

Наші журналісти, переважно, з зябрами і хвостом. Еволюціонувати ще не починали…

– Ну, у когось ще зябра, а у когось вже з’явилися легені і хвіст відсох – процес іде. Не все так погано, Галю.

Гаразд. Хотіла запитати вашу точку зору на таку дражливу тему як джинса в ЗМІ. От як ви особисто ставитеся до неофіційного розміщення на платній основі матеріалів у ЗМІ?

– Ну, як можна ставитися до цього? Це зло. Але станьте на місце редактора газети, скажімо, якому власник чи структура, від якої він залежить, каже: от твій бюджет. Ми тобі 70% дамо, а 30% зароби сам.

Це при тому, що ринок рекламний лежить. Він ліг давно, ще до війни. І мережі дистрибуції лежать – гривні не заробиш.

…Вони добилися свого. Ось тут, на Пушкінській, є кіоск «Союздруку». Днями я підійшов до нього, журнальчик треба було купити, а там вже кавовий апарат стоїть, тітонька вже каву замість преси продає.

Як газеті заробити?

… І тут приходить дядя і каже: давай ти поставиш зі мною інтерв’ю і ще там пару новин, а я тобі, значить, за це заплачу. А ти йому кажеш: ну, ми ж не можемо так. А дядя: та ні, не треба мене славити, нічого цього не треба. Просто м’яко щось про мене сказати… Ну і що, ви відмовите?

Написати «На правах реклами» над цим м’якеньким інтерв’ю.

– Ні, замовник жорстко наполягає, щоби цієї плашки не було. Так що погоджуються редактори. І я їх не можу за це засуджувати.

– І що з цим робити?

  Треба створювати умови для цивілізованого інвестування в ЗМІ. Робити це вигідним і престижним для нормального бізнесу, а не лише для олігархів. А ринок рекламний «підтягнеться».

Реклама ж не зло, реклама – це інформація. Так, продавець хоче продати свою послугу чи товар. А покупець хіба не хоче купити? Ну так поєднайте ці інтереси цивілізовано –  і все буде красиво».

Так ліньки. Це ж треба попрацювати, копіпастити ж набагато простіше.

Ну, ви розумієте, творчі люди, на жаль, не продукуються батальйонами, полками і дивізіями. Це штучний товар. В Україні він є, він присутній. Просто треба якось більш турботливо до нього ставитись – це інша річ.

Сергію Наумовичу, скажіть чесно: ви особисто вірите, що вам ще вдасться реалізувати проект мрії?

– Я – невиправний оптиміст, і тому я кажу  – так.

Я переконаний, що друкована преса ще повернеться, ця криза мине. Але, щоб повернутися, преса має стати іншою. От якою має стати щоденна газета?

…Я навіть не уявляю.

– А я уявляю. І «Газета по-київськи», царство їй небесне, в останні півроку свого існування змінила свою модель в тому напрямку, про який ми з вами говоримо. Газета в наш «онлайновий» час не зобов’язана інформувати – це вже далеко не основна її функція. Вона має зацікавлювати, розкривати істину, вражати, викликати естетичне задоволення, на підсвідомість впливати, як музика. Інакше кажучи, газета має перетворитися на щоденний ілюстрований журнал. Так, журнал, тільки на газетному папері. Нехай там не буде 32 сторінки, нехай там буде 16, 12, 8 сторінок, але це будуть одні «цвяхи» («гвоздь» – у перекладі з журналістського сленгу – центральний, ключовий матеріал номера – ред.)! Жодного прохідного слова! Найкращі фото і карикатури! І вона, звісно, має розповсюджуватися безплатно. Зараз в Україні немає іншого шляху швидко вийти на аудиторію.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company