Розпочати серію своїх блогів на «Грінченко-інформ» хочу саме з Вчителя. У кожного – він свій. І, якщо бодай один зачепився у перенавантаженій пам’яті, значить, як мінімум, вдячності він вас навчив.

Для мене школа завжди асоціюється з ранком. Хай, як не хочеться спати, а тебе все одно мати «за ноги стягнуть», нагодують і відправлять на уроки. І ти біжиш-мчиш, перескакуючи снігові намети, весняні калюжі, чи купи опалого листя…

До Козелянської середньої школи (Недригайлівський район, Сумщина) я ходив стежкою через два поля і ярок. Три кілометри. Та стежка, яку ми кожного року рівненько протоптували по свіжозораному, засіяному полю, згодом набувала казкового обрамлення: соняхи, гречка, пшениця, жито, буряки… Що посіють – така й жива рама.

…Коли вчителька Наталя Софонівна Чорнуха тримала стос зошитів після перевірки, я майже завжди впізнавав свій, бо він лежав зверху. А це означало, що мій твір «на вільну тему» буде знову зачитано всьому класу.

Ніколи не забуду, як одного зимового дня після занять Наталя Софронівна запросила мене, семикласника, до свого дому. Разом з чоловіком (вчителем математики) Григорієм Тимофієвичем, посадили за круглий стіл, напоїли чаєм і заговорили, як з рівним.

Григорій Тимофійович, нахилившись до грубки, в якій «гиготіло» полум’я, випускав клубки сигаретного диму, відкриті дверцята «ковтали» ті сизуваті хвости… Потім він пригощав медом зі своєї пасіки, а Наталя Софронівна урочисто дістала з домашньої бібліотеки томик Серванетеса й сказала: « Колю, почитай ось це. Я бачу, що хрестоматійних текстів тобі замало. Потім обговоримо прочитане, мені цікава твоя думка…»

…Через роки згадую отой свій перший прихід в святая святих для кожної сільської дитини – вчительський дім, який не був схожий на звичайні сільські хати. І пахло там по-іншому, й годиннк «цокав» інакше, й на всю стіну – книги, книги, книги… Запитання – чому запросили саме мене, звісно, тривожило дитячу душу. Та я про те нікому не говорив, навіть батькам.

Коли пізніше за тим же домашнм вчительським столом обговорювали прочитаного Сервантеса, я вперше уздрів ледь помітну сльозу в краєчку ока Наталії Софонівни: вона усміхалася, хоч я вперто доводив своє. Може відчувала, що своєю особливою увагою будить маленьке серце, яке недмінно розцвіте?..