Скорялися і бронза, і граніт

У 70-ті роки доля звела мене з відомим полтавським скульптором Корнієм Посполітаком, автором пам’ятників Леоніду Глібову в селі Веселий Поділ, Іванові Котляревському в Горошиному та «Нескореним полтавцям» в обласному центрі.

Щасливий випадок. Мене, молодого головного металурга Полтавського автоагрегатного заводу, якось викликав директор і сказав: «Ви хоч і безпартійний, але маєте партійне доручення. Обком партії планує нараду і для запрошених гостей треба зробити алюмінієві копії  скульптури полтавської підпільниці Лялі Убийвовк». Я став відмовлятися: мовляв, я ж не скульптор. Директор відповів, що треба  лише розтиражувати копію, а форму для неї зробить автор «Нескорених полтавців» Корній Посполітак.

Другого дня у визначений час я прийшов до Полтавського художнього комбінату.  Він квартирував у закритій на той час Миколаївській церкві, що над горою через дорогу від Полтавського краєзнавчого музею. У комбінаті застав кількох чоловіків, а на запитання, як побачити Корнія Посполітака, хтось українською відповів: «А він пішов за натхненням». Очікувати довелося недовго. Скоро до приміщення увійшов незнайомець з авоською в руках, з якої зрадливо стирчало кілька пляшок вина…

Потім були ще зустрічі і спільна робота над копією скульптури Лялі Убийвовк. До речі, наші творчі зусилля високо оцінили учасники тієї наради, які отримали ці сувеніри.

А років через тридцять мені пригадалося оте «натхнення». Виношував ідею вшанування пам’яті земляка-просвітителя, міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка. Розшукував скульптора, який узявся створити меморіальну дошку, – її мав намір закріпити на стіні Великобудищанської школи. Поділився думками з приятелем, полтавським художником Віктором Трохимцем-Мілютіним і почув, що краще, ніж Микола Посполітак, у Полтаві цю роботу ніхто не виконає. Віктор Олександрович і познайомив мене зі скульптором. При нашій першій зустрічі пригадав далекий час знайомства з його батьком. Микола Корнійович довго сміявся: «А я пам’ятаю це «натхнення». Ми вже ж тоді з батьком разом працювали».

Посполітак-молодший, як і його батько, прославився у творчості. На жаль, і про нього писати у минулому часі: минає півроку, як митця не стало…

У доробку Миколи Посполітака чимало плакатів, вітражів, дизайнерських проектів, близько тридцяти пам’ятників та меморіальних дошок. Він брав участь у багатьох вітчизняних та міжнародних виставках. Остання його прижиттєва – зо два роки тому у німецькому Осфільдерні.

Перед тим як розпочати втілення нового проекту, Микола Корнійович обов’язково вивчав місця, пов’язані з життям свого героя. Потім детально знайомився з довкіллям і місцем під майбутній пам’ятник. І дуже ретельно, якщо не прискіпливо втілював задумане у метал чи камінь. Мені пощастило бути причетним до кількох проєктів скульптора, тому довелося разом з ним кілька разів виїжджати на об’єкти.

Пригадую стару майстерню митця на нинішній вулиці Пилипа Орлика. У ній вже далекого 2008 року ми обговорювали деталі, які Микола Корнійович потім утілював у меморіальній дошці Іванові Стешенку. Тоді влада мою ідею не підтримала, тому витрати я повністю поклав на себе, взявши 35 тисяч гривень кредиту.

Робота вже добігала кінця. Аж раптом телефонний дзвінок: Микола Корнійович настійно просить до нього у майстерню – обговорити якусь нову ідею. Я саме тоді сидів за столом разом з рідними у сина в Старих Санжарах, святкував свій день народження. Як же покинути гостей? А Микола Корнійович  наполягав. Та коли почув про причину відмови, то приємно здивував: «Дарую вам п’ять тисяч гривень». Мій кредит миттєво зменшився…

До слова, маю нині ще один цінний подарунок від Миколи Посполітака – стару картину самобутнього художника Войтенка. Дуже цікава історична робота із зображенням центру козацького містечка Великі Будища.

Смерть нагло обірвала багато його мистецьких проектів: зостався незавершеним пам’ятний знак у Великих Будищах, на місці зустрічі трьох союзників весною 1709 року –  шведської армії Карла ХХІІ, запорозьких козаків під проводом Кості Гордієнка та війська Івана Мазепи.

Чи не останньою роботою скульптора став гранітний пам’ятник розстріляним у 1938 році диканцям. Щоб вибрати гідне місце для нього, ми не раз удвох їздили в Диканьку. На жаль, нинішня місцева влада зробила все можливе, щоб загальмувати увічнення пам’яті безвинно замордованих селян. Мабуть, тому, що деякі з місцевих владців і досі ніяк не одірвуться од родової комуністичної пуповини. А може, дехто пам’ятає, що є нащадком розстрільної сталінської команди?

Ректор Полтавського педагогічного університету  Микола  Степаненко, побачивши пам’ятник, сказав, що відчув холодний подих безжальної епохи і скорботу за обірваними життями земляків …

Вірю, що справедливість як завжди переможе, і ми, встановивши пам’ятник дев`ятнадцятом розстріляним диканцям, вшануємо цим монументом і пам’ять його творця, видатного полтавця Миколи Посполітака.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company