Гайнути б на південь… Летіти. Аби лиш крила не спалило сонце. Пластиліново-воскові крильця з етикеткою «мейд ін Чайна». Бо ми більше не ліпимо крила зі строкатих літньо-блакитних хмар, з неякісного паперу у клітинку.  Аби тільки сни зліталися на запах талих рим, розкиданих підвіконнями і брудними закутками, на паркових лавицях й осінніх набережних…

У нас тепер інші турботи – всякденна робота, брудна підлога, податки і комісії, телевізійна локшина з милом і брутальними жартами на ніч, дурнуваті правила етикету та ділового спілкування. Роботизовані рухи, стандартний китайський одяг і  зачіски.

«Усмішка твоя – єдина»?

Хтось розхитується у пошарпаних тролейбусах, хтось їздить  на автомобілі вартістю бюджету Сан-Марино. У когось кімната в гуртожитку, хтось має заміський пентхаус. Хтось мріє про одужання, а хтось – про струнку талію. Але усі ми зліплені з одного тіста, знемагаємо від мігрені і консервуємося соціальною мережею, вдовольняємося крихтами сімейного затишку, міняючи спілкування низьковартісними серіалами та бульварною пресою, силіконовим фаст-фудом і клішованими фразами-якірцями.

А іноді хочеться просто сфальшивити – випасти з вальсового ритму буденності. Щоб небо завжди було зоряним, сонце – червоним, а дощ – рясним і теплим. І ступати по калюжах, розкидаючи тонкими цівками шматки хмар, у них перелитих, пити гарячу каву, кутаючись в теплу ковдру і гіркуваті пахощі …

Писати вірші на останніх кріслах останніх автобусів, дивакуваті вірші…

Ніхто не вірив так, як ти
Ніхто, як ти, не пахне світлом,
Горять мости, горять світи
А ти ввірвався свіжим вітром
… в життя…

Прийшов, поклав на кухні речі,
Так усміхнувсь, як тільки ти,
І не назвав ім’я, до речі,
Щоб вже ніколи не піти
… із серця…

І губи, сльози цілував,
Була твоєю вся, до краю,
У тихім мороці октав.
На дні твого хмільного раю
… на дні душі…

Вірші… слова… Вірші! Вірші!
Слова – і все, а я кохаю
Симфонії в твоїй душі,
Тепло і світло твого раю… 

Або плакати від сміху чи сміятися крізь сльози,.. але щиро, але неповторно. Ї-ха-ти ку-ди-сь. Неважливо куди. І щоб сонце сідало в оглядове скло авто. Поїхати до Львова. Завтра. З просто смішним «кишеньковим» рюкзачком  і кількома сотнями  в кишені. Або грати, поки пальці не поопухають. Заплющивши очі. Смакувати кожен звук… Форте… Піано… Тільки б крила не зрадили. Тільки б не спалило їх сонце. Щоб не облетіли червоно-жовтим листям до ніг. На вистиглий асфальт…