Соло для труби й вогню

«Так ви музикант ілі пастух?», – питається панянка у фільмі «Вєсьолиє рєбята». І чує у відповідь: «Ну, сєгодня пастух, а завтра – музикант!..» Це – про Григорія Гізу. Мого давнього доброго товариша – від Бога пічника і не менш талановитого музику.

З кожним моїм переїздом на нове помешкання він мурував мені «по блату» чергову піч чи то з австрійських (яким 200 років) чи румунських кахлів. За його руками, як за схлипуванням багаття чи за плескотом води, – годі надивитися! Так-то в нього магічно, майстровито і вправно виходить. Він довго та терпляче обрубує старовинні кахлеві заготовки, котрі за багато століть породистих графів з графинями обігрівали,  а потім і безпородних пролетарів, що теж хотіли жити як графи…

Якою б не була великою чи малою піч, Григорій вивершував її три дні. В цей термін – не більше і не менше – рамкувалися його пристрасть і хист, сказати б, числова магія взаємин з глиною – випаленою і сирою. Поволі, рядочок за рядком, зі швами, як тонка нить, зовні і химерними катакомбами всередині, здіймався дивовижний  витвір. Його піч завжди була унікумом ще при народженні, але що ставалося за диво, коли запалена від газу чи з розкладеного багаття, вона зачинала раптом гудіти!

Оживати!

Натоплена оберемком твердої породи дров, Григорієва піч тримає тепло майже добу. Але – головне! Що ж то за тепло від старовинної, сотні років тому випаленої глини! Годі щось пояснювати.Треба хоч на мить притулитись до такої нагрітої печі спиною…

*   *   *

У Чернівцях під розбір ще можна знайти австрійську кахлеву піч. Люди роблять євроремонти з підвісними стелями та обігрівом підлоги. В те сучасне, модернове помешкання з новими технологіями опалення  стара глиняна піч не вписується. Хтось так, бачте, вирішив! Дехто з нових і заможних тамтешніх містян ладен ще й доплачувати, аби ту піч з його хоромів розібрали й винесли.

Ми знайшли з Григорієм два такі раритети. Він їх розібрав, почистив від старої глини, склав у ящики з-під бананів і ми повезли все те за 600 кілометрів, аж на Чернігівщину, в глухе село під лісом, де я придбав колись змарнілу селянську хату, аби втікати туди хоч інколи від задушливого Києва.

Прийшов сусіда. Він завжди приходить,  тільки-но в село навідуюсь. Розпитує про політику, про ціни на хліб, молоко і горілку. Не добираючи слів, безпощадно і нахраписто сварить політиків та урядовців, за яких учора сам же ж і голосував та ще й агітував сусідів. «А сьогодні – вони скурвилися!», – кричить.

Йому від того крику стає легше. За півгодини викрикується, якщо не заважати, і його попускає. В селі йому нема з ким побалакати. Село давно вимерло та до міста виїхало. Два пси, що завжди супроводжують сусіда, до нього вже давно не прислухаються і на голосне волання не зважають.

– А що це ви привезли? – звернув нарешті увагу на наші ящики з-під бананів.

Я йому розказую. Він у подивуванні скорчив губи, зробив паузу і запитав: «От із цього куцого череп’я – піч?! І вона, по вашому, буде горіти і гріти?!» Подивився недовірливо на нас, навіщось озирнувся довкола, похитав головою і пішов. І пси мовчки побігли за ним…

*   *   *

… Три десятиліття тому з Далекої Півночі, із заробітків у село повернувся Григоріїв друг дитинства– Іван Лучак. А то вже осінь. У вікна недобудованої ним хати віяв студений борей. А в нього – дружина, дрібна дитина. І просить Іван хваленого місцевого пічника зробити йому грубку. Той обіцяє прийти за тиждень. Через тиждень обіцяє ще за тиждень. Так минає місяць, спливає другий. Вже й мороз лягає зрання білим інеєм на руду траву, а пічник годує Івана обіцянками, хоч той ладен заплатити втричі ще й дає мішок цукру зверху. Бо ж дружина з дитинчам тим часом гріються біля «буржуйки».

Так і не дочекався Іван хваленого майстра. Порадили іншого – спитого та списаного. Він до нього: поможіть, вуйку! А той і каже: я б тобі допоміг, але не годен – і недобачаю вже та й руки з дешевої горілки тремтять. А Іван йому: «Я сам все робитиму, ви тільки підказуйте і керуйте». Зголосився старий. За два тижні, від рання до смерку, зі скрупульозністю кожної цеглини, кожного кутика, кожного повороту в каналі димоходу, від дверцят до витяжки, перша Іванова піч у власній хаті була готова. Потім таким робом, старий підсліпуватий майстер зі шпарким учнем склали ще одну. І знову вийшла піч – як сонце! Що зовні видзігорна, так ще й гріє як скажена! Третю піч наважився Іван робити сам. І знову – хоч на ВДНГ у столицю вези!

І пішов по селу поголос. Новий пічник з’явився! Та ще який здалий! Почали клієнти у список писатися, черга на місяці вперед пошикувалася. Старий пічник, що науку Іванові прививав, кинув пити, просить його: «Іване, бери мене у підсобники…»

А що ж Григорій тим часом? А Григорій – мав своє. Він ще з дитинства, зі школи «кинувся» у музику. Грав на трубі. Ніде не вчився. «Дути» переймав у нетверезих тутешніх дядьків. Але перебрав не дути, а грати! Він з тої труби таке видував, що якби не вроджена скромність, то концертував би досі десь на професійній сцені. Проте Григорію не бракувало і весіль.

В молдовських селах на Буковині послухати п’ять віртуозів-духовиків – то, повірте, не згірш весільно-похоронного оркестру Бреговича. Найзубожіліший  ґазда віддасть останні гроші чи позичить десь, але на весіллі в нього гратиме тільки (!) духовий оркестр. Через те весільні музики тоді, із реноме, що з вуст в уста передавалися, грошву гребли граблями. Ну, якщо не гребли, то підгрібали.

І ось зустрічаються якось під вечір двоє друзів. Обидва повертаються з роботи. Один втомлений і зморений, з молотком і кельмою у сумці, а інший – «під шафе», з посоловілими очима та трубою у футлярі. Іван каже:

 – Слухай, мене «жаба» душить.Ти вертаєшся додому «розігрітий», з повними кишенями грошей, а я – стомлений, змордований і напівпорожній. Давай щось міняти. Пропоную угоду. Я тебе навчу класти печі. А ти мене натомість навчиш грати на трубі.

– Ну, давай…

*   *   *

То було в неділю пізнім вечором. А в понеділок о 7 ранку Григорія будить Віра, дружина:
– Вставай, там Іван до тебе прийшов.
– Чого його принесло в таку рань? Іди, спитай.
– Сам питай, – каже Віра.
– Ми ж домовились піч класти. Що, забув?
– Слухай, може, десь на потім відкладемо? – почав м’ятися сонний Григорій.
– Я нічого не знаю! Ми домовились! Моя кельма – твоя труба. Виходь! – Іван був непохитним.

Першого дня поклали три ряди кахлів. Григорій до крові порізався різцем. Від втоми тремтіли пальці. Наступного дня – здужали ще три ряди і два канали димоходу. Третього дня з’явилась нудота від одноманітності і монотонності, від черепашої повільності, від ряботіння в очах і по суті непомітних результатів праці.

Іван Григорія питає:

– Ти засвоїв, що я тільки-но тобі розповів?

– Да, – каже  Григорій, хоча сам тієї хвилини уже далеко від цієї напівпечі, він грає на своїй трубі, а люди на весіллі шаленіють…  І мов дисонанс до всього того, знову голос Йвана, ніби із туману:

– Продовжуй канали, а я піду глину мішати…

Григорій і так, і так припасовує вогнетривку цеглу, а вона не лягає, падає у широкий отвір. Він і так, і так, а цегла падає…
– Йване, тут щось не то, – гукає Григорій.
– Все то! Я тобі розказував, а ти не слухав. А піч треба чути! Бо піч – жива істота. Вона до нерозторопних і глухих не загомонить своїм полум’ям. Ніколи. Хіба димом. Тому думай. Роздивися, заспокойся і знайди причину. Там цегла має лягти як молода до молодого в першу шлюбну ніч!

Сказав – ніби припечатав. Повернувся і пішов.

Прийшов  аж години за три. Григорію від нервів очі почервоніли, однак цеглу в канал він так і не зміг укласти. Вона не лягала. У жодний спосіб, жодним побитом!  Проте, може, саме та проклятуща неслухняна цегла і здійняла тоді в ньому хіть, азарт, жадобу розпізнати тонкощі і таємниці тих камінних катакомб, де потім поселяється і гомонить вогонь.

– Ну шо, не лягла? – питає і посміхається Іван.
– Не хоче.
– Звісно! Це тобі не жінку умовляти, у трубу дудівши. Тут – тонша справа. Візьми ніжно цеглу, обдмухай її від порохів та поверни руба. Досі всі лягали пластом, а саме цю треба поставити  руба. А за нею ще одну – руба, а далі –як зазвичай. Я тобі вчора двічі повторював, а ти ж не слухав. Це тобі не на трубі грати…

*   *   *

75090114Відтоді Григорій як прикипів до печей, то ось уже три десятки літ! І печі для пирогів, і пічки, як витвори з австрійської та румунської доби на Буковині, і шпаргати, і каміни від оздоблення простою цеглою до мармурових колонад. Все знає і все вміє. Він сотворив за цей час того добра десятки тисяч одиниць. Тисячі людей згадують його добрим словом і радіють його витворам, вигріваючись біля них восени та взимку. Не відає жодного випадку, аби складена ним піч не мала веселої тяги, щоби диміла або не залляла  теплом і затишком помешкання. Він знає про цеглу такі таємниці і так вміло ними користає, що піч його, ніби жінка, розпалившись від кохання, стає просто Божественною.

Праця пічника – важка праця. Серед  справжніх пічників  нема злих або нервових. Тут найперше – терплячість і витримка. У Григорія, бува, кахля не лягає до ладу, щось раптом наперекоси йде, руйнує гармонію. Відкладає різець і кельму, виходить на вулицю і викурює кілька цигарок. Те, що днями накопичувалось і бентежило, помалу влягається. Глина знову починає його слухатись…

*   *   *

До моєї хатини під лісом сусіда не приходив три дні. А потім на обійстя забігли спершу два пси, а за ними й він у незмінному своєму картузі.  Навіть не привітавшись, питається:
– Так а шо з тією вашою піччю?
– Ходімте, подивитесь.

Він зайшов до кімнати, глянув і сторопів.
– Невже це з того череп’я?! Дивина! І що, вона – горить і гріє?

Ми кидаємо у топку кілька трісок, кілька трухлих дощок із розібраного паркана, чиркаємо сірником і пічка озивається неголосними, трохи хриплими звуками. З піддувала проти перших вечірніх сутінків від язиків полум’я блимають шпаркі тіні. За кілька хвилин кімнатою розлягається теплий дух. Кахлі на пічці стають гарячим спочатку праворуч  угорі, потім – ліворуч внизу, аж поки вона зачинає  пашіти вся.

– Не повірите, хлопці, але я боявся до вас прийти і вчора, і позавчора, – каже сусід. – Так кортіло, аж чесалося. Але думаю собі: що ж це я і себе, і вас уводитиму в стид, бо шо можна скласти з того брудного череп’я? А воно, диви, шо получилось! Дивина, чесне слово! От у вас там, Гриша, на западній, не тільки бандерівці, а й пічники! Ну, ти, Гриша, майстер – дак майстер! Дак, мо, картопельки спечемо у такій красавиці?

І поки сусід пішов по картоплю, я, дивлячись на полум’я, згадую Івана, завдяки якому Григорій і став диво-майстром. Був музикант, а став – пічник. Та так, власне, й залишився – і пічник, і музикант. І на весіллях досі грає, і каміни мурує.

– Ну, а ти ж навчив Івана на трубі грати? Навзаєм

– Ні, – каже Григорій, – Іван, на жаль, грати так і не навчився. Дуже того волів, переживав. А воно не клеїться. Трохи ображався на мене. Вимагав контрибуції. Але то було давно. Вже все вляглося і забулося.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company