Спекотний лютий 2001-го (згадуючи Індію)

П’ятнадцять років промайнуло відтоді, як у лютому 2001 року на ліквідації наслідків жахливого землетрусу в далекому індійському штаті Гуджарат працювала дружна команда українських медиків і рятувальників. Справді, десь там, у минулому залишилася маленька частка нашого життя. Відверто кажучи, не найгірша. Попри всі психологічні, фізичні та емоційні навантаження. Стали історією недоспані ночі чергувань, здавалося б нескінченні черги пацієнтів, виснажливі переїзди у віддалені та глухі індійські села. Але це вже у зазублинах нашої пам’яті, на сторінках щоденників, у сотнях метрів відеоплівки…

 

Величезне черево потужного Іл-76 злегка нахилилося вперед, шум двигунів помітно вщухав – знижуємося. Шестигодинний політ наближається до завершення. У пам’яті калейдоскопом миготять фрагменти останніх днів: сумбурні клопоти зборів, митно-прикордонні формальності, напутні промови начальників під завивання заметілі, дружне «ура!» при зльоті, тост «з від’їздом!». А далі – уривчастий сон, сидячи на бічній лавці, спершись на вантаж, двадцятьма тоннами якого був заповнений увесь «салон» десантного літака. Ось і посадка. Апарель літака повільно повзе вниз. В обличчя б’є хвиля неочікувано-теплого повітря, сповненого незвично-пряними ароматами. Ну, привіт, заморська країно, далека Індіє! Ось ми і в аеропорту міста Ахмадабада, в штаті Гуджарат.

IND_2001_1

З темряви, сповненої невідомості, до нас у черево літака з цікавістю зазирає кілька здивованих облич. Колоритні типажі: у тюрбанах, замотані в ковдри. Напевне їм холодно. Воно й зрозуміло, надворі всього +19! Лютий, він і в Індії лютий. Трохи пізніше на цю тему спілкуюся з офіцером прикордонної служби.

– У вас така зима, як у нас літо, – починаю світську розмову з теми «про погоду».

Смаглявий прикордонник зі співчуттям дивиться на людину, що прилетіла з краю «вічної мерзлоти», ставить штамп у паспорті, бажає удачі. Тим часом ніч майже миттєво переходить у яскраво-сонячний ранок…

IND_2001_2

Вже далеко по полуночі завантажені автоколимаги довезли нас до місця призначення. Навколо суцільні руїни. Це – Бхачау-таун. Чи те, що від нього залишилося після землетрусу 26 січня. Тоді з сорока тисяч жителів цього містечка загинув кожен четвертий. І саме сюди направили Український зведений аварійно-пошуковий загін.

Розгортали шпиталь на суцільному піщаному пустирі. Поруч з нами стояв елітний підрозділ сил швидкого реагування Індії, тобто місцевий спецназ. Їхній командир пережив буквально шоковий стан від побаченого, коли українські рятувальники просто на його очах розгорнули з надувних модулів і наметів ціле містечко мобільного шпиталю.

Це була не перша надзвичайна ситуація, на якій мені довелося побувати. Але такої масштабної ще не бачив. Через декілька днів після прибуття до Бхачау виїхали з колегами в епіцентр землетрусу – місто Бхудж. Іллі Воробйову, водієві оперативно-рятувальної машини швидкої допомоги, яку разом з нами доправили літаком, напевно було непереливки сходу освоїти специфіку індійського національного автоводіння. На доволі гарних дорогах – незвичний для нас лівосторонній рух моторолерів, моторикш, вантажних колимаг. Ці треті з переліку транспортні засоби заслуговують окремого слова. Не машини, а витвори східного мистецтва. В оздобленні кабін – різьблення по дереву, карбування, різноманітні барвисті наклейки, китиці, дзвіночки. На «кормі» майже кожного авто надпис «Horn please» (сигнальте, будь ласка). А вночі особливо «просунуті» ще й виблискують електрогірляндами світломузики. Можете уявити, яка стоїть какофонія на індійських дорогах.

IND_2001_3

На розчищенні завалів у Бхуджі працювала важка техніка: екскаватори, бульдозери, тягачі. Скрізь стояли озброєні військові, поліцейські, охороняючи, мабуть, від мародерів залишки будинків. Пам’ятаю, стало не по собі, коли через видошукач відеокамери побачив, як ківш екскаватора зачепив ліжко, і на зубці його величезного черпака повисла подушка…

А тим часом життя тривало. У центрі Бхуджа, в досить великому озері одночасно милися, прали білизну люди, купалися буйволи, пили воду священні корови – ось така вона, Індія, зовсім не схожа на індійські фільми. Про індійське кіно згадав, коли індуси розповідали про свої поховальні звичаї. За місцевими традиціями, після кремації тіл, заможніші люди розвіюють прах померлих родичів в місцях злиття річок. Такі межиріччя тут називають «Сангам». Люди, як то кажуть, «середнього віку» пам’ятають однойменний фільм з радянського кінопрокату. Про це згадав, коли відчув на собі черговий підземний поштовх. Він чимось нагадав перебування на сеансі у «Колосі». Був колись такий кінотеатр у Києві – на Подолі, поблизу Житнього ринку. Коли повз нього проїжджав трамвай, все довкола ходором ходило.

У Бхуджі при нових поштовхах мене трясло сильніше. Але, слава Богу, наш шпиталь стояв на пустирі, надувним модулям і наметам катастрофа не загрожувала.

IND_2001_5

Прибуття загону українських професіоналів-рятувальників найвищої кваліфікації і справжніх асів медицини катастроф стало для індійців справжнісіньким дарунком долі. Без перебільшення. Просто треба бачити, які наші віртуози в роботі. Український мобільний шпиталь визнали головною медичною установою провінції Катч. Хоча, окрім індійських лікарів, там працювали медики з Данії, Іспанії, у яких вдома, напевно, менше проблем, ніж у наших.

На перший погляд, шпиталь жив своїм буденним розміреним життям. Хоча, якщо відверто, іноді це чимось нагадувало мікст з відомих серіалів «Швидка допомога» і «Військово-польовий госпіталь МЕШ». Але додайте сорокаградусну спеку та польові умови індійської напівпустелі.

Пригадався такий випадок. Разом з індійським лікарем наші медики їздили по медикаменти у сусіднє місто Гандхідхам. Дорогою звісно ж розмовляли, і індієць запитав українського колегу, скільки той заробляє на батьківщині.

IND_2001_4

– 200 доларів, – вирішив таки ж «прихвалити» свою зарплатню українець.

– В день? – спитав індієць.

Наш трохи помовчав, але зізнався: ні, на місяць.

Індієць довго дивувався.

– Напевне, у вас дуже бідна країна, якщо стільки платить таким лікарям, – сказав на прощання…

Значна частина людей, яким зробили обробку ран, надали консультації, отримавши необхідні медикаменти поверталася до своїх домівок. Утім чи не кожного п’ятого залишали на стаціонарне лікування. По допомогу зверталися не лише потерпілі і хворі. У мобільному шпиталі під українським прапором народилося 13 нових громадян Індії. Ірина Михайлівна Алексинська, наш єдиний лікар-педіатр, днювала і ночувала у дитячому боксі. Коли були важкі пологи, переживав увесь табір. І дружно полегшено зітхали, зачувши потужний крик немовляти. Цього разу народився Сашко. Три з половиною кілограми – для індійців справжній богатир!

IND_2001_8

Людям так бракувало звісток з батьківщини. Зв’язок (супутниковий телефон) був тільки у командира загону для спілкування з Центром. А у вільний від чергування час так хотілося щось почитати, дізнатися що нового в світі, а головне, як там вдома.

У штаті загону я значився рятувальником-перекладачем. Паралельно, коли була можливість, знімав, писав, занотовував побачене і почуте. Отак довелося одночасно бути репортером, оператором, фотографом. Поступово народилася ідея видавати такий собі «бойовий листок», який «редколегія» й автор в одній особі назвав «Bhachau evening post. Новини Бхачавщини» (бо «Бхачавщиною», на наш український манер, прозвав ту місцевість). У титулі красувалося ще два написи «Ціна: 2 банани» (в тій обстановці попри все хотілося жартувати), і девіз: «За нашу індійську нєродіну»! Тепер це наш традиційний тост, який обов’язково проголошуємо при зустрічах. А тоді, вечорами, коли спадала спека і потроху меншав потік пацієнтів, роздавав колегам роздруковані на принтері аркуші «Bhachau evening post». Це була тоді наша єдина пошта, яку отримували.

Bhachau evening post_1Один з перших випусків листка присвятив роботі виїзної бригади медичної допомоги, яка курсувала тамтешніми селами. Саме тоді народився цей дорожній репортаж:

«Робота Українського зведеного аварійно-пошукового загону МНС України не обмежується прийомом пацієнтів на території самого мобільного  шпиталю, що розташований на околиці Бхачау. У нашому розумінні – це райцентр великого сільського району. Разом з бригадою медиків на нашій оперативно-рятувальній машині швидкої допомоги їдемо по селах.

IND_2001_6Дорога стелиться піщаною рівниною, по якій розкидано окремі деревця, чагарники – справжня напівпустеля. Та там де є вода – зорані лани, засіяні якимись незвичними для українського ока культурами. Раптом ліворуч, в метрах ста від шосе, побачили людей. Звертаємо з асфальту і навпростець рушаємо до них. Це невеличка, в індійському розумінні, родина. З дітьми – десь трохи більше півтора десятка людей. Отак і кочують вони зі своїм нехитрим скарбом цією напівпустелею. Неподалік – з пару десятків кіз смикають якийсь сухий бур’ян. Трохи далі – верблюдиця з верблюденям, що тільки-но народилося. Хитаючись на довгих ногах, воно ледве зіп’ялося, аби напитися материнського молока. Але екзотика на цьому, можна сказати, закінчується. А так, висловлюючись медичною мовою, величезна антисанітарія: бруд, пилюка.

Лікарі через двох перекладачів – з української на англійську і далі на хінді – пропонують надати медичну допомогу. Оглядають дітей. На якомусь мотлоху у пилюці сидить вся обліплена мухами маленька наче лялька, хворобливого вигляду дівчинка. Здається, однорічна дитина, а обличчя висушене як у старої.

– Ні, тони серця ритмічні, в легенях чисто, – прослухавши малу, з подивом каже заслужений лікар України, кандидат медичних наук Григорій Марієнко.

IND_2001_10

Старійшина роду каже, що в нього сильно болить голова. Міряємо тиск – 120 на 80. За нашими мірками, як у космонавта! Лікарі пропонують зробити йому ін’єкцію. Треба було тільки бачити запечене до чорноти, зморщене обличчя цього дідугана, коли він сповнений гордості, що йому зробили унікальну процедуру, натягав свої незбагненні, дивні для нашого ока штани.

А тим часом, роздавши певні ліки, прямуємо далі. Зупиняємося біля решток кам’яних воріт – це в’їзд у невеличке поселення. Нас ведуть до бабці з переламаною ногою. Кажуть, що медики тут були два тижні тому, одразу після землетрусу. Лікарі оглядають гіпс. На відкритому місці – нагноєння. Обробляють рану, залишають ліки для старої. Через перекладачів пояснюють родичам, що з ними робити.

На лежанці, важко дихаючи, сидить молодичка з дуже схожим на українське, тільки занадто смаглявим як для наших жінок обличчям. Подумалося: ми ж усі – індоєвропейці. Наші медики швидко ставлять діагноз, призначають курс лікування.

IND_2001_9

Старенький дід, у такому ж як сам за віком френчі, ще з часів панування тут Британської імперії, показує великий аркуш паперу. Виявляється – це аналіз крові, який йому робили ще 1997 року. Тобто певне медичне обслуговування тут є. Надавши допомогу усім, хто звернувся до нас, рушаємо далі.

Село Варулія. Стаємо у затінку на центральному майдані. Спека, не дивлячись, що це лише початок лютого, стає нестерпною. До автівки українських лікарів одразу шикується черга хворих. А їх у цьому селі, де приблизно дві з половиною тисячі мешканців, вистачає. На очах просувається черга хворих – працює український виїзний медичний конвеєр. Прийом хворих проводять лікарі Олександр Леоненко і Григорій Марієнко: огляд, обробка ран, ін’єкції, консультації, видача ліків тощо. Санітарами працюють дужі хлопці-рятувальники з елітного підрозділу «надзвичайників». Олександр Овдієнко з міжнародного управління МНС України перекладає поради лікарів, реєструє хворих, шукає і видає необхідні ліки. Йому допомагає, «підносить патрони» (читай – медикаменти) водій нашої «швидкої» Ілля Воробйов. Нарешті людський потік меншає. Ось уже надано допомогу останньому в черзі. Пакуємося, від’їжджаємо. Одразу за селом починається піщана ґрунтова дорога.

– От вам і ралі «Париж – Дакар», – посміхається Іллюша, впевнено крутячи баранку «мазди».

А навколо нас все той же пейзаж розжареної спекою напівпустелі. Проїжджаємо декілька невеличких хутірців. Усі кам’яні споруди чи скоріш халабуди зруйновано, цілими лишилися тільки сплетені з трави курені. Нарешті добираємося до села Іткалмата. Люди, налякані землетрусом, живуть просто неба на околиці зруйнованого поселення, зробивши собі тільки примітивні навіси для захисту від сонця. Це тут загальноприйнята практика. Навіть там, де будинки вціліли, а це переважно садиби заможних, які будували «для себе», його мешканці намагаються весь час перебувати поза стінами осель.

«Бойовий розрахунок» української швидкої медичної допомоги став до звичної роботи. А по закінченню пройшлися руїнами. Згадалася цитата «село неначе погоріло». Покинуті обійстя, біля деяких – корови. Якщо у нас вдома, в Україні – велика рогата худоба, то тут – великорогата худоба. Таких круторогих волів, як тут, ніде не бачив.  

IND_2001_13

Сонце вже повернуло на вечір. Треба й нам повертатися, бо ще понад дві години доведеться трястися індійськими путівцями, аби дістатися до нашого шпиталю. Мікроавтобус з червоним хрестом і з незрозумілим для індійців надписом «МНС України. Оперативно-рятувальна. Швидка медична допомога» вже добре знають у цьому куточку штату Гуджарат. По дорозі нас зупиняють індійці на гарбі, запряженій одногорбим верблюдом, – коней тут фактично немає. Просять обробити рани. Наші медики одразу беруться за роботу, після якої всі разом фотографуємося на фоні такого незвичного для нас «корабля пустелі». Так, в Індії багато незвичного для нас, як то кажуть – екзотики. Зупиняємося, щоб сфотографувати павичів, які поважно ходять полем. Побачивши, що ми підходимо, вони хутко злітають. Стоїмо приголомшені: вперше бачимо, як легко літають ці поважні, яскраві птахи.

Тим часом до нас знову підходять індійці. Просять проїхати «кілометрів зо два» аби оглянути хворих. Наші медики вирішили не відкладати справу на завтра. Проти ночі знову рушаємо вбік від шосе на ґрунтовку.

IND_2001_7

Темної ночі, коли настала приємна прохолода, поверталася до табору виїзна бригада українських медиків і рятувальників. Хлопці стомлені. Але то була приємна втома чоловіків, що цілий день напружено пропрацювали недаремно. За день на отакому мобільному прийомі у лікарів Олександра Леоненка та Григорія Марієнка побував 61 пацієнт. Перепочивши, завтра зранку знову мандруватимуть вони путівцями Індії, несучи допомогу людям».

Минув час. У кожного своє життя. У когось успішна кар’єра, хтось одружився, хтось став дідом чи бабусею. На жаль, деяких вже нема з нами. У травні 2006-го не стало доктора Марієнка. Тоді, у лютому 2001-го, Григорій Петрович надавав медичну допомогу не лише постраждалим, а й нам. Бо за 26 днів індійського відрядження різне бувало…

 

У наших спогадах назавжди залишиться така незвична, несподівана Індія. Зовсім інша країна, ніж ми гадали до зустрічі з нею. Інший світогляд, може й інша цивілізація. Щось для нас дивне, щось незбагненне. Але справжнє людське горе зрозуміле завжди і скрізь.

1934592_10153555127002951_8642785111435385081_n

Ще довго люди пам’ятатимуть зиму 2001-го. А майже шість тисяч індійців, їхні родичі напевне з вдячністю згадують людей із світлим кольором шкіри з невеличкої за індійськими мірками північної країни «Юкрейн». Де навіть влітку так холодно, як у них зимою. Вони несли людяне тепло, часто-густо рятуючи від каліцтва, смерті. І не заради подяки їхали за тисячі кілометрів – така вже в них вдача, фах – приходити на допомогу тим, хто в біді.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company