Святий жертовник Івана Стешенка

Без фундаменту нічого не побудуєш. Таким фундаментом для держави є освіта і культура. Це завжди розумів наш північний ворог. Тому коли у 1917 році постала незалежна Україна жертвами терору стали саме діячі національної української освіти і культури.

Вони гинули за загадкових обставин. Першим більшовики знищили міністра освіти і культури в уряді Центральної Ради Івана Стешенка. Невдовзі така ж доля спіткала художника Олександра Мурашката, композитора Миколу Леонтовича. Потім було розстріляне українське відродження і так, на жаль, без кінця.

Прикро, що й сьогодні ті, хто товчуться біля держаного українського корита, не розуміють значення освіти і культури. Можливо й таке, що саме розуміння цього приводить до ситуації, коли на державному рівні не згадують Батька національної освіти України, а у липні цього року якраз минає 100 років з дня трагічної загибелі Івана Матвійовича Стешенка.

Народився Стешенко у Полтаві в 1874 році. Він відомий насамперед як визначний організатор української національної школи. Його внесок у становлення української освіти надзвичайно вагомий. До приходу у велику політику Стешенко вже був досить знаним педагогом, істориком українського театру, літературним критиком, ученим-літературознавцем, перекладачем і письменником.

Поетичні здібності у Івана Стешенка виявилися ще під час навчанняв Полтавській класичній гімназії. Втім перші свої твори він писав російською.

Після шостого класу під час літніх канікул молодий гімназист здійснив пішу подорож по двох полтавських повітах. Цікавили його розповіді старих людей про героїчне минуле та пісні мандрівних «українських Гомерів» – кобзарів. Пізніше він скаже доньці Ірині, що вийшов у цю мандрівку «общеросом», а повернувся свідомим українцем.

Українські вірші І.Стешенко розпочав писати у восьмому класі. Через негативне ставлення батька до захоплення сина українською мовою Іван робив це потай, і навіть сестра Марія тоді нічого не знала.

Ще під час навчання в гімназії Іван розпочинає перекладати. Перший переклад 12 пісень з «Метаморфоз» Публія Овідія Назона, який зробив гімназист у шостому класі був відправлений до вченого і головного редактора «Университетских известий» В. Іконнікова в університет Св. Володимира. Роботу було помічено і навіть удостоєно нагороди.

1892 року І. Стешенко вступив до університету Св. Володимира на історико-філологічний факультет. Цієї ж осені входить до відомої групи молодих діячів української культури «Плеяда». У цей же час Стешенко створює соціал-демократичний гурток до якого належать Микола Ковалевський – друг і соратник Михайла Драгоманова, найстарший із членів гуртка, а також Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Кривинюк, Оксана Стешенко, Олександр Тулуб, Павло Тучапський та інші.

У студентські роки І. Стешенко розпочинає свої літературознавчі дослідження. Навчаючись у професора Т.Флорінського, він написав на конкурс працю про М.Гоголя, за яку одержав срібну медаль. Молодий дослідник переконував: «Гоголь був би ще кращим письменником, коли б писав своєю рідною мовою». Срібну, а не золоту медаль автор отримав тільки тому, що чорносотенний профессор угледів у його праці «сепаратистские наклонности».

Після закінчення університету з осені 1896 р. І.Стешенко працює викладачем у жіночій Фундуклеївській гімназії в Києві. Педагогічна робота дуже йому подобається. Однак йому не судилося зайнятися ані педагогічною, ані науковою діяльністю.

Жандарми звернули увагу на нього ще влітку 1896 року, коли він гостював на селі у О.Кривка, де вони з господарем вели пропаганду між селянами. Наслідком доносу якогось відставного унтер-офіцера стало жандармське слідство і виклики на допити. Тому в жандармерії не було секретом його захоплення соціал-демократичними ідеями. Увечері до І.Стешенка увірвалися жандарми і застали на гарячому – писав для галицького видання «возмутительную» статтю. В результаті він опинився у Лук’янівській в’язниці, де й провів майже півроку – аж до весни 1897 р.

Серед заарештованих студентів до Лук’янівської буцегарні потрапила і Оксана Старицька. З Оксаною романтичні стосунки розвивалися ще до в’язниці, але під час перебування там вони дали одне одному слово, що поберуться, тільки-но Стешенко вийде на волю. Так і сталося – за два дні після виходу з в’язниці Іван Стешенко бере шлюб з Оксаною Старицькою.

Після звільнення з в’язниці йому було забороно проживання в університетських містах Росії та педагогічну діяльність. Місцем заслання молоде подружжя обрало Чернігівську губернію.

На засланні І.Стешенко готується до магістерських іспитів і вивчає мови: італійську, іспанську та багато слов’янських. Вивчає «Енеїду» І. Котляревського. Як результат цього студіювання 1898 року постала його перша велика наукова праця – «Поезія І.П.Котляревського».

У цей період виходять дві поетичні збірки Івана Стешенка: «Хуторні сонети» (1899 р.) та «Степові мотиви» (1901 р.).

На засланні разом із дружиною Іван Стешенко береться за грандіозний проект з упорядкування словника української мови.

Після заслання у червні 1903 року І.Стешенко стає секретарем Правління Київського «Литературно-артистического общества» в новому його складі, незмінно обіймаючи цю посаду до 1905 року. Членами правління були: М.В. Лисенко, О.П.Косач, Н.А.Тутковський, М.В.Муколов, Н. Д. Пухалов, М.Б. Ратнер, Я.С. Гольденвейзер, Є.М. Кузьмін, Водовозов. Тут Стешенко виголошує прилюдні доповіді з актуальних тем української літератури, що в ті часи було великою новиною.

У 1904 році І.Стешенко працює в редакції українського літературного альманаху «Нова Рада» разом із Оленою Пчілкою, М.П.Старицьким та Л.М.Старицькою-Черняхівською. Цього ж року Микола Лисенко відкриває музично-драматичну школу, де професор В.Перетц викладає історію світової драми, а І.Стешенко – історію драми.

Через послаблення утисків проти української мови після революції 1905 року стало можливим видання української періодики: того року Стешенко разом з однодумцями засновує гумористичний журнал «Шершень». Після заборони «Шершня» він разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Вол. Самійленком, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Славинським та іншими видають журнал «Ґедзь».

Попри десятирічну перерву Стешенко повертається до педагогічної діяльності (восени 1906 р.), проте посаду отримує на периферії, у місті Слуцьку Мінської губернії, в чоловічій гімназії. З цього часу і до кінця життя І.Стешенко не залишає педагогічної роботи.

Іван Матвійович разом із дружиною у 1908 році відновлюють вертеп, давній український народний ляльковий театр, відомий в Україні з XVII століття.

Велику увагу в останній період свого життя літературознавець приділяв вивченню творчості Т.Г. Шевченка; у 1915 році він надрукував працю «До характеристики творчості Т.Г.Шевченка», а в 1916 р. у Москві, в «Українському науковому збірнику», у другому випуску, була опублікована його стаття «Російсько-українські паралелі в творчості Шевченка».

Перша світова війна привела до Києва потік сімей біженців із Галичини. Попри заборону української школи, для дітей-біженців 18 березня 1915 року булла відкрита так звана Тетянівська українська гімназія. Спочатку Стешенко викладав у цій гімназії, а згодом став її директором. У той час було складено низку програм, методик та підручників – ця велика робота стала тим фундаментом, на якому після перевороту 1917 року розбудовувалася українська освіта.

У Лютневу революцію 1917 року Іван Стешенко приходить із великим політичним багажем та досвідом роботи у різних громадських українських організаціях. Ліберальні кола Києва висувають кандидатуру Стешенка до «Громадського виконавчого комітету». У той час він бере жваву участь у соціал-демократичному виданні «Робітнича газета». У травні 1917 року там він друкує вірш «Коваль», присвячений українському народові. Псевдонім – Іван Степура. Пізніше під цим же псевдонімом публікує поезію «Ми не кличемо до бою», а підвласним прізвищем – гімн «Вже воскресла Україна», а гімн «Гей, не дивуйтесь добрії люди» на слова Стешенка стає популярним на всіх київських маніфестаціях. Мелодія його була добре відомою кожному українцеві – з пісні «Гей, наливайте повнії чари». І.Стешенко разом з однодумцями започатковує «Товариство шкільної освіти» і стає його керівником.

Він починає провадити радикальну політику у розвитку національної освіти і всебічної українізації. Не випадково друзі його назвали «Іваном-воїном». Його тодішній національний радикалізм можна порівнювати хіба тільки з мілітарною політикою, яку пропагував в Україні у цей час Микола Міхновський.

У березні 1917 року, коли організувалася Центральна Рада, було створено 9 комісій. Від просвітницьких організацій Києва до шкільної комісії обрають Івана Стешенка. Його призначають головою редакційної комісії. У квітні 1917 року Стешенко, як голова комісії, передав до ЦР пропозицію про скликання Українського педагогічного з’їзду, про що зробив доповідь на сесії УЦР. На сесії також прийняли рішення про необхідність заснування при Центральній Раді української шкільної ради, оскільки через петроградське представництво справи йшли надто повільно.

26 червня 1917 року І.Стешенка призначають Генеральним Секретарем освіти, тобто він стає першим українським міністром освіти.

У червні того ж року був створений Перший Військовий Генеральний Секретаріат України до якого увійшли Іван Стешенко, Хведір Барановський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Борис Мартос, Микола Стасюк і Павло Христюк.

Одним із світлих замірів Стешенка була організація селянських гімназій. Вони дуже подобались населенню, але й тут бракувало людей, бракувало учителів, що могли всі предмети гімназіального курсу викладати по-українськи.

Взимку 1918 року більшовики під проводом Муравйова захопили Київ і кинулися розшукувати Івана Стешенка, щоб розстріляти. У страшну завірюху пішки Стешенко подався з Києва і врятувався тоді від більшовицьких куль.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського призначений ним міністр освіти М.Василенко розпочинає політику згортання українізації, започаткованої Стешенком. Багато міністрів П.Скоропадського були кадетами і фактично проводили політику Мілюкова, який, у свою чергу, сповідував ідею «великой и неделимой».

Проте уряд Скоропадського не міг обійтися без допомоги Стешенка, і його призначають 10 червня 1918 року Генеральним комісаром освіти, але фактично не дають змоги нічого робити на ниві української освіти. Тому він домагається згоди міністерства вийти у відставку і прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті.

20 липня 1918 року І.Стешенко отримує посвідчення про надання відпустки з 25 липня по 25 серпня, щоб відпочити у своєму маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії, а водночас і підготуватися до майбутньої наукової праці.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-київська. Була глупа ніч, тому візника вони не знайшли і пішли пішки, зрізавши шлях через Павленківську вулицю, повз гімназію, що була українізована за його рішенням, провулком (сьогодні його вже немає).

На розі Куракінської їх перестріли двоє незнайомців, після команди «руки вгору» миттєво пролунало два постріли. Стешенко був двічі поранений у голову. Убивці зникли і навіть не поцікавилися пакунками, які несли батько з сином. На постріли вибігли люди. Івана Стешенка перевезли до лікарні, але він, не приходячи до тями, вранці помер. Це було одне з перших політичних убивств в Україні.

Багато хто вже тоді говорив про замовне політичне вбивство, але це стало достеменно відомо після публікації щоденника С.Єфремовау 1997 році, який у Полтаві зі слів Товкача записав 20 грудня 1923 року: «Дізнався від Костя Івановича страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?»

Ю.Хорунжий у книжці «Мужі чину» посилається на лист Стешенка до сина Ярослава з Чернечого Яру, в якому той повідомляє, що на літніх вакаціях у селі Великі Будища Зіньківського повіту він вів курси українізації для вчителів місцевої школи, – і саме в цьому Хорунжий вбачає причини замаху на Стешенка.

«Мабуть, він їм дуже заважав, читаючи українознавство на вчительських курсах в їхньому повіті. А ще його діяльність як міністра і генерального комісара народної освіти в українських урядах…».

У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у c. Великих Будищах встановлено меморіальну дошку з барельєфом Івана Стешенка. Це перша і єдина в Україні меморіальна дошка нашому великому просвітителю, а у 2013 році уперше за 100 років видана збірка його творів.

Іван Стешенко повертається, вдячною народною пам’яттю розлущує вікову зашкарублість, за якою сяє-нуртує світло нашого духовного очищення, повертається в рідну незалежну Україну, на святий жертовник якої він поклав тяжку, неоціненну працю і власне життя.

Прикро тільки те, що державні чиновники до цього повернення не мають ніякого відношення.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company