Театр із назвою «Журналістика»

Якщо спитати пересічного українця «Що таке журналістика?»,  більшість людей нині асоціюватимуть її, напевно, з брехнею та маніпуляціями. На жаль, таке сприйняття найдавнішої професії в Україні стало нормою.

Всі волають про свободу слова, демократію, але в якийсь момент ці гасла перетворюються раптом на реквізит, на маску, на яскраве, але фальшиве шоу, в якому акторами є політики, журналісти, а люди, власне, навіть не здогадуються, що діється за лаштунками.

Поруч із театром «Журналістика» стоїть театр «Література». Хтось посперечається: мовляв, різниці між ними нема. І там, і там головні інструменти – літери. Проте у виставі «Література» помічаєш і розумієш, що ця дія творить свій, особистий вимір та світ у ньому. Натомість режисери у виставі  «Журналістика»  наразі намагаються переконати всіх сущих в Україні, що ця вистава і є нашим життям, а глядачі мимохіть стають ляльками у чиїхось спритних руках.

Так образно про сучасну вітчизняну пресу розмірковував перед студентами Інститут журналістики Грінченкового університету Микола Гриценко – журналіст і письменник.

«Інколи люди втомлюються дихати тим повітрям, яким можна дихати тільки з чойогось дозволу. Тоді людина позбувається психологічних кайданів, виривається з капсули «заборонених тем» і починає дихати життям справжнім, таким приємним та чистим»,  –  говорить Микола Гриценко про гідних своєї професії журналістів.

І ще його фраза, яку не забути: «Страшна свобода, як її багато».

Бо ще з молодших класів школи нас переконують, що свобода окрилює. Але мало хто з учителів при цьому застерігає, що крила люблять мудрих, що почепивши ті крила, та не вміючи літати, людина прирікає себе на небезпеку.

А той, хто не має в крові цієї спраги волі, літати не зможе. Можливо, колись нащадки цих людей таки навчаться триматися на цих крилах, але то вже буде зовсім інша історія.

Але як розпізнати той ген свободи?

Тут не потрібні тести, переконаний Микола Гриценко. Головне ясна відповідь на просте-складне запитання: «Чого хочемо?»

Ось тут на нас і напосідають сумніви… Куди йдемо? Навіщо? Той-таки «забалаканий»  шлях до ЄС – приклад тієї самої вистави від режисерів театру «Журналістика».

«Тільки уявіть, – каже пан Микола, – дами вбралися у свої найкращі сукні, почепили не надто масивні сережки (адже локшина на вухах була прописана вже в прес-релізі вистави); чоловіки з нетерпінням чекають насолодитися спокоєм та приємним оточенням. Глядацька зала тоне у тьмяному світлі, а прожектори зі сцени ловлять невелику кількість зацікавлених очей. Вистава почалася. Праворуч лунає: «Україна – це Європа!», десь там суголосне: «Не дамо російський пропаганді знищити Україну!» Глядачі та глядачки намагаються розгледіти бодай щось, бо в залі – напівтемрява. Аж тут обнадійливе: «Нам Європа допоможе!»

Отак все просто виявляється. Вистава ще не встигала «розігратися», а глядачі вже стали акторами. Все гучніші вигуки: «Саме там і місце нашій Україні!».

Проте! А чи залишиться вона нашою? На це запитання ніхто не встигає відповісти, адже вистава видається вдалою і тоне в оваціях…»

Микола Гриценко переконаний, що саме нинішня молодша когорта українських журналістів має взяти на свої руки демонтаж отого осоружного театру  «Радянська Журналістика» та зведення нової, міцної, просторої та світлої палацової споруди «Правдива Журналістика».

Саме молоді українські медіа, на його думку, покликані позбутися картонних декорацій « олігархічної демократії», за якими нидіє наше реальне життя та справжня свобода.

Лишається найпосутніше:  освоїти це непросте ремесло…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company