Мабуть, усі ми доходили до такого стану, коли, як кажуть, хотілося розвантажитися. Переглянула відгуки на «Місто жінок» Елізабет Гілберт і зрозуміла: саме те, що шукаю. Життєпис дівчини-простачки у чужому великому місті, її листування з матір’ю, звичні, а іноді не зовсім житейські історії,  –  цікаво, часом повчально, але ненав’язливо і легко.  Читаючи книжку, часто уявляла себе на місці героїні і ніби переселялася в її часи минулого століття. Змістовне, а водночас легке плетиво слова: є місце еротиці, ніжності, гумору, романтиці і що несподівано – жіночій  мудрості.

Елізабет М. Гілберт – американська письменниця. Стала відомою півтора десятка років тому після виходу біографічної книжки «Їсти, молитися, кохати». Роман екранізували, з Джулією Робертс у головній ролі.

Елізабет – зі звичайної родини: батько – інженер-хімік, мати –  медсестра. Разом із сестрою, теж письменницею та істориком за фахом Кетрін Гілберт-Мердок, виросла на невеликій сімейній фермі з вирощування новорічних ялинок у штаті Коннектикут. Дівчиною багато читала, і це, очевидно, тепер теж допомагає їй вибудовувати сюжет, творити влучні та промовисті діалоги.

А сюжет «Міста жінок» починається з років, що передували Другій світовій. Головну героїню Вівіан після невдалого навчання в коледжі батьки відсилають до тітки Пег в Нью-Йорк. Тітка виявилася людиною оригінальною. Вона власниця театру «Лілі», ділить із ним будинок і їй байдуже особисте життя небоги. Театр місіс Пег далеко від Бродвею, тут не ставлять гучних прем’єр, його обходять критики. Публіка, переважно робітнича, прагне нехитрих розваг і дешевих квитків. І в цьому  периферійному світі Мельпомени раптом з’являється Вівіан, сп’яніла від свободи…

Можна твердити, що книжка про закулісся театрального життя. Але  сюжетні історії виходять за ці рамці. Бачимо, чуємо, відчуваємо Нью-Йорк, його мешканців у роки Другої світової і по війні. Здавалося б географічно далека війна залишила і тут глибокий палючий слід: хтось  навіки залишився там у землі далекого континенту, хтось повернувся калікою… Але домінує у цій книжній історії жінка: її права і свободи, її почуття. Власне, спостерігаємо за народженням іншої Вівіан – сучасної, розкріпаченої, емансипованої. Героїні, не виписаній у письменницькій робітні, а живій, переконливій, якій віриш. Тому роман  цікавий читачам/читачкам від вісімнадцяти до ста років.

А як же чоловіки у «Місті жінок»? Та куди ж без них: вони й тут повноправні містяни і почуваються прекрасно. Але повірте – насправді відіграють зовсім не ті ролі, які собі приписують… Емансипована жінка завжди дасть собі раду.