У «Софілоренівці» біля Диканьки

Одразу застережу, читачу: не справляйтеся про цю топографічну новацію у довідниках та на мапах. Її не існує в природі. Офіційна і правдива назва сеї знакової точки на мапі України – село Чернечий Яр Диканського району. А «Софілореніка» – це так:  моя метафора, не більше. Хоча й не вигадана отак з доброго дива і навіть цілком обґрунтована.

На цій землі виростають крила. Глибшає зір. Просторінь наповнює легені такою потугою, що мимоволі віриш у Громовержця. Тут злітаєш над яругами, над правічними байраками – без остраху височіні, без зважання на зальоти степового зайди-вітру. Тут немає ляку: він боїться цього земного збурення. Тут народжуються, щоб літати. Не відаючи овиду й часу.

Колись із цього стрімчака, коли долину і село у ній заливали густі сутінки, селяни дивилися на далекий небосхил: за товщею темені палахтів серпанок. Далека заграва гойдалася, мінилася, немов якась сила палила обрій. То величався вечірній Харків. Дядьки смоктали самокрутки і, тулячись до теплої спини вітряка, зорили з-під тютюнового диму та тихої балачки у сутінь, як лоцмани у нічному морі, летіли думками до тої манливої ватри міста. Вітряк скрипів і кректав, мелючи вічне зерно, а крилами вітер. Розкручував ніч: невидима течія несла дядьків, їхні клунки збіжжя, і зацитькану цвіркунами гору, і вітряк, і все довкола та за околом у непроглядність, за якою манив і тривожив той укляклий в невідь неприступний серпанок.

Млин тримало кілька родин. Був серед господарів і дід Івана Даценка, легендарного військового льотчика, Героя Радянського Союзу, а по Другій світовій війні – вимушеного втікача-бурлаки. Якому доля вибила шлях за крайсвіти, аж у резерваційний  закутень Канади, де й звичайні паспорти не ходили, де й нині панують віковічні традиції і звичай автохтонів, колись загарбаних і зігнаних з рідних просторів у тісні гетто навальною цивілізацією захланних європейський конкістадорів. І вже геть неймовірна, майже казкова розв’язка цієї вимученої одіссеї за океан: вінець вождя одного з найзакритіших і найвойовничіших індіанських племен – ірокезів, яким старійшини увінчали голову світлоликого пришельця з невіданого краю. Цю захоплюючу історію  читачам «Грінченко-інформу» повідав у розлогому нарисі наш постійний автор Григорій Титаренко, журналіст і краєзнавець, близький родич Івана Даценка.

Разом з Григорієм Володимировичем стоїмо на чернечоярському стрімчаку, блукаємо зором сліпою крайкою овиду, і наша мова зависає над кручею. Слухаю Титаренка, і на моїх очах, де нині ниє на вітрі недорікувата підстанція, мовби з-під хребта, з чар-гори виростає вітряк. Його родовий, бо й Титаренків дід мав тут свою частку братньої власності. У великий жахний голод вже одібраний радянською владою млин рятував родини тим, що вимучений люд, прокравшись туди, намітав та нашкрябував по закапелках разом з віковими порохами. Пережив німецьку окупацію. І як старожил, як охоронець височіні, як добрий сварожий дух краю удостоївся честі навічно лишитися «героєм другого плану» у світовому кінематографі. П’ятдесят п’ять років тому відомий італійський майстер кіно Джузеппе де Сантіс знімав тут драматичні сцени фільму «Вони йшли на Схід»: наступ італійської вояччини і поглум, який чинили в наших селах банди нацистських «чорносорочечників». Вітряк ще бовваніє на крутоярі у своїх первозданних обрисах, закурений кіношною порохнявою – символом мервиська, які чинила у цих краях моторизована армада лиходійних нащадків да Вінчі, Мікеланджело, Петрарки і Верді.

А вже наприкінці 1960-х у знаменитій кінодрамі «Соняшники» легенди італійського кіно Вітторіо де Сіки нащетинився весь пагорб від долу й до маківки сотнями березових хрестів, і млин на видноколі постав утлою церковцею, що вклякла над тими італійськими могилами, як баба-голосільниця. І блудила між тими хрестами солом’яна вдова Джованна – героїня Софі Лорен, шукаючи останнього пристанища «в Росії» свого чоловіка Антоніо, якого зла фортуна кинула вояком армії дуче Муссоліні на той Схід, як тріску у місиво, у снігову безвість. Цей епізод моторошно навислої хвилі березових хрестів, до слова, викликав шалений гнів у Москві. Картина значилася італо-радянською, в ній знімалися і російські актори, а тому радянські чиновники зчинили цілий ґвалт: мовляв, режисерська вигадка, та що там – «покльоп» на СРСР! Не було, мовляв, у нас таких цвинтарів і не могло бути! На режисера та італійську владу тиснув тогочасний радянський посол в Римі: виріжте це епізод. Де Сіка впирався, аки буй-тур. І вистояв. Ця дуже символічна, дуже знакова для італійського реалістичного кіно сцена таки залишилася у фільмі. Щоправда, визначила «Соняшникам» в СРСР долю ізгоя: тут фільм кинули у спецхови. На довгі роки. Канули у невідь тодішні комуністичні «унтер-пришибєєви», прахом пішов і сам СРСР, а «Соняшники» живуть. І нині той захряслий березовими хрестами (наче кістяки людські повстали і нащетинилися!) чернечоярський стрімчак при перегляді студить кров і морозить тіло: надто реально і люто болить нам сьогодні війна.

…Знімальна група італійців була захоплена цими краєвидами. Софі Лорен зналася із сільськими родинами Чернечого Яру, охоче ходила на гостини, смакувала полтавські страви, навіть мала тут кількох приятельок. А знамените повновиддя соняшників, які заспівують фільм під акомпанемент чудової музики Генрі Манчіні, знімали у місцевому колгоспі імені Куйбишева, на лані,  закріпленому тоді за механізатором Володимиром Титаренком, батьком Григорія.

Не знаю, чи згадує нині повита планетарною любов’ю двічі оскароносна мегазірка світового кінематографа далекий чернечоярський епізод її славетної кар’єри, позолочений українськими соняшниками. А в Чернечому Ярі її й досі любовно, по-родацьки пам’ятають. І тутешні соняшники усміхаються софілоренівською усмішкою.

… Гудуть дроти, стікаючи у яр. Наскрізні вітри вивіяли з-під бетонних стовпів навіть запах млива. Одлетів вітряк у марево ночі, забравши з собою хлібний дух. Міняються підступи: сусідні вибалки потроху прихоплюють, розмежовують обживають грошовиті дачники, любителі старосвітства і  затворництва на природі. Але ні-ні, та й сяйне звіддалік, з буйних кучерів обійсть знайома золота квітка – зраділим сонечком.

Полтавська область

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company