В гостях у Сікейроса

Ще задовго до того як потрапити з хором ім. Григорія Верьовки до Мексики, я був захоплений самобутньою культурою цього народу, його яскравою і трагічною історією. Мене заполонив монументальний живопис Хосе Ороско, Дієго Рівери, Давида Сікейроса та інших художників, які присвятили себе цьому грандіозному різновиду мистецтва. В багатьох містах країни їхні розписи-муралі прикрашають адміністративні будівлі, навчальні заклади, театри, шпиталі. Кожна така мураль – яскравий епізод минувшини, пристрасний заклик до народної пам’яті: аби люди усвідомлювали хто вони, чиїх батьків діти. І знали, якою дорогою ціною освячене їхнє життя.

На час нашого приїзду до Мексики у серпні 1967 року Давид Альфаро Сікейрос активно працював над втіленням грандіозного проекту у центрі мексиканської столиці – «Поліфоруму», або «Капели Сікейроса». Саме ця споруда стала гідним підсумком всієї титанічної праці генія – величним пам’ятником його полум’яного життя і неповторної творчості.

Мені нестерпно закортіло використати подарований долею шанс побачити легендарного художника. Але ситуація ускладнювалася тим, що Сікейрос на той час жив і працював у своїй майстерні за 82 кілометри від столиці – у мальовничому куточку, місті Куернавака. Та й чи забажає така видатна особистість витрачати свій дорогоцінний час на невідомо кого?

Але я ризикнув. В обхід нашого начальства: керівної «цеківської» дами та кадебіста, який відповідав головою за кожного з нас – звісно, маючи розгалужену мережу «стукачів»-артистів, які стежили за кожним кроком такого «непевного елемента», як я. Мій візит до радянського посольства, аби домовитися про зустріч з художником, закінчився нічим. З дипломатами все зрозуміло. Дай, думаю, спробую поговорити з нашим перекладачем – молодим мексиканцем Карлосом, який симпатизував мені за моє зацікавлення історією та культурою його народу.

DSC01055Цей мексиканський юнак познайомив мене з одним із секретарів компартії Мексики, близьким приятелем Сікейроса. Той при нас зателефонував до куернавакської робітні художника. Повідомив, що я їду з вельми важливою місією: написати про нього, щоб ознайомити з його творчістю народ України. І на мою велику радість за кілька мить справу було залагоджено: Сікейрос погодився прийняти нас наступного дня у себе в Куернаваці.

Наш концерт розпочинався пізно ввечері, більшість моїх колег-артистів порозходилися витрачати зароблені песо, а я сиджу у своїй готельній кімнатці і рахую хвилини. Ми з Карлосом завбачливо дали секретареві Сікейроса готельні координати нашого керівника Анатолія Авдієвського, щоб саме він сповістив мене про прибуття транспорту. Анатолій Тимофійович так і зробив.  Коли зайшов до його кімнати, застав  там строгу «цеківська» даму.  Втупившись насупленим поглядом, питає:

– Откуда вы знаком с Сикейросом? (Була тоді така хамська форма начальницького звертання: «нібито на ви»).

І не чекаючи відповіді повчаючим начальницьким тоном:

– Вы мне смотрите, а то…

– Коли це заборонено, то я…

– Что вы себе позволяете? Это может быть международный скандал, нам еще этого не хватало. Езжайте, только смотрите мне… Держитесь в рамках дозволенного.

У відповідь мовчу, роблю розумний вигляд. Вона ж у подарунок Сікейросу тицьнула мені опішнянського полумиска та, покликавши, відрядила зі мною спантеличеного парторга – вочевидь, щоб я не відхилявся від ідеологічної лінії.

Прислані дві машини були миттєво заповнені, і ми рушили на зустріч з генієм, живою легендою світового мистецтва. Ми – це наш перекладач Карлос, соліст-бандурист і наш парторг Сергій Баштан, соліст Київської опери Андрій Іщенко, артистка танцювальної групи хору Наталка Лимар, наш бас-профундо Анатолій Сафонов і я.

Куернавака свого часу відігравала важливу роль в історії Мексики. Тут залишився палац кривавого завойовника Ернана Кортеса, а трохи віддалік, у гущавині занедбаного парку височіє резиденція імператора Максиміліана, розстріляного мексиканськими інсургентами.

Заїхавши до міста, водій запитав у хлопчини дорогу до обійстя Сікейроса, той охоче погодився супроводити нас.

Біля високого паркану – десятка зо два автівок, припарковуємо й свої. Хвіртку відчиняє секретар Сікейроса, сповіщаючи, що з самого ранку в робітні триває кінозйомка вже готових для перевезення і монтажу фрагментів «Поліфоруму» та інтерв’ю з митцем. Знаючи, яка марудна за часом ця процедура, помітно підупадаю духом. Напружено чекаємо в саду – біля прохолоди водограю, під парасолями екзотичних рослин.

Але не минуло і десяти хвилин, як на садовій доріжці у супроводі дружини Анхеліки Ариналі та ще декількох людей, підтягнутий, як матадор, у чорному гольфі, до нас прямував сивочолий, знайомий з численних фотографій художник. Я навіть відчув запаморочення. Неначе бачив сон, у якому діяв мій двійник, а я з цікавістю спостерігав звіддалік. В уяві кружляли велетенські муралі з неймовірними ракурсами постатей, вулканічними спалахами сліпучих барв, парсунами страждань, нестримними поривами боротьби, розпачем, покликом до свободи… Кінокадри його буремної біографії промерехтіли перед зором за якісь миттєвості – поки, заскочений щасливим моментом, ішов йому назустріч.

Обмінюємося рукостисканнями та загальними фразами. Сікейрос жалкує, що не зміг відвідати наші концерти, але ті маленькі телерепортажі з наших виступів, які він бачив, засвідчили йому високу майстерність артистів і яскраву самобутність нашого мистецтва.

polyforumХудожник веде нас до велетенського ангара-майстерні, по ходу пояснюючи концепцію своєї творчості. Майстерня захоплює зливою барв, несподіваними ракурсами гіпертрофованих форм, вражаючими емоціями скульптоживописних блоків. Сікейрос, перейнявшись моїми знаннями його творчості і щоб зробити приємність гостеві, зупиняється біля живописної панелі, готової для монтажу в «Поліфорумі», простягає мені пульверизатора з нітрофарбою – пропонує зробити кілька цівок на рельєф. Саме в такий спосіб художник зі своїми помічниками розфарбовував велетенські площини. Несміливо натискаю на кнопку пульверизатора і яскраво-червоний струмінь фарби зволожує уже фарбовану площину.

– Ось і ви засвідчили наше співавторство, – доброзичливо усміхається Сікейрос.

Цей люб’язний жест ґречного господаря через багато літ живодайною іскрою запалив і в мені вогонь образотворення.

Після оглядин творчої лабораторії художника прямуємо до його господи з просторим кабінетом, де сеньйора Анхеліка приготувала частування.

Дарую опішнянську таріль, Сікейрос зацікавлено бере до рук.

– Це справді диво. Тисячі кілометрів розділяють наші народи, а такі ж самі орнаментовані вироби продають на наших ярмарках Гвадалахари та інших міст. На мою думку, існує якийсь зв’язок між культурами різних народів, зокрема і між нашими.

Дарую репродукції картин Катерини Білокур, розповідаючи про нелегку долю народної майстрині. Він довго роздивляється і розмірковує про нестерпне життя майже кожного талановитого митця:

– Чим більший талант, тим більше випробувань.

Прошу сеньйору Анхеліку поставити на програвача принесену мною платівку з голосом Оксани Петрусенко. «Ой не світи, місяченьку» Дивним чаром заполонює оселю. Сікейрос захоплений:

– Яка краса і сила звуку, який неповторний тембр! А діапазон – як у перуанки Іми Сумак!

Підписую господарю свою маленьку поетичну збірочку «Промені», а він у віддарунок дає свою щойно видану працю «Поради молодим мексиканським художникам» – з побажанням, щоб вона стала в нагоді молодим українським мистцям.

Вечоріє, а нам ще неблизька дорога до Мехіко. Не доведи Боже спізнитися на концерт! Анхеліка, ніби дбайлива мати, дає на дорогу кошика з плодами із власного саду. Вже біля хвіртки Сікейрос просить мене зачекати і повертається зі своїм альбомом репродукцій. Нашвидкуруч ставить автограф. Машини поволі рушають, а подружжя Сікейросів ще довго махає нам услід, аж поки їхні дорогі постаті не зникають у сутінках.

На душі щасливо і сумно.

EZzO5aQQwAIМехіко стрічає міріадами вогнів. Мчимо до велетенської споруди спортивного палацу, де відбуваються наші концерти. Заходимо до вщерть заповненої багатотисячної зали, а виступ колективу вже добігає першого відділення. На сцені – танець, де я маю виконувати соло. Інший танцівник намагається зімітувати мій трюк…

Усі п’ятеро заходимо за лаштунки. «Цеківська» дама підскочила до мене:

– Если бы я была мужчиной, то с большим удовольствием съездила б вам по вашей самодовольно улыбающейся физиономии. Зарубите себе на носу: это вам так просто не пройдет.

І не минулося. Але це – тема окремої розповіді.

… На Київському двірці мене вже чекала бригада кінохроніки: чутки про мою зустріч з геніальним художником, лауреатом Міжнародної ленінської премії випередили наше повернення.

Згодом домовився з Юрієм Михайловичем Мушкетиком, який тоді очолював журнал «Дніпро», і він надрукував у перекладі українською Сікейросові «Поради…» з моєю передмовою та кольоровими репродукціями творів великого митця. Ця публікація набула неабиякого розголосу серед української інтелігенції.

Відтоді і минуло майже півстоліття, а я ніби вчора стискав трудящу Сікейросову долоню, чув його хриплуватий голос, серцем вбираючи кожне його пристрасне слово.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company