Вартовий України

9 грудня 2018 року виповнилося 155 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка – відомого українського письменника, вченого, педагога, освітнього і громадського діяча. Невтомного трударя, феноменальною працездатністю якого захоплювалися сучасники. Його ім’я, за словами Івана Липи, «щодня було на вустах у тисячі людей, то тут, то там – скрізь по Україні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Б.Д.Грінченка» (1).

Людина без копії

Як тільки не називали його сучасники: і «справдешнім універсалістом», і «людиною повинності», і «поетом праці», і «титаном української справи», і «кедром Ливану», і навіть «диктатором» та «генералом», адже був шмагаюче вимогливим не тільки до себе, а й до інших – підганяв до праці, не терпів ледачих… Найточніше ж визначення Б.Грінченка як особистості дав письменник Володимир Королів-Старий. Був близьким до Грінченкової родини, співпрацював із ним у товаристві «Просвіта», бачив Грінченкову відданість і невтомність у праці задля України, незламну силу волі, полум’яну любов до рідного краю, рідкісний талант і вражаючу ерудицію, тож у спогадах назвав його людиною без копії: «Які великі, глибокі, ґрунтовні й систематичні знання мала ця людина, що їй нема ще й досі копії в нашому суспільстві»2.

«Більше працював, ніж жив…»

Сам письменник головною метою свого життя вважав працю задля України. Був сином своєї епохи: жив і творив у найтрагічніші часи нашої історії – російських валуєвсько-емських лещат-заборон всього українського. Заборонялося не тільки писати книжки українською мовою і ввозити їх з-за кордону, а й робити переклади з інших мов. Лютувала російська цензура: із творів викидалися слова воля, Україна, козак, Запорозька Січ. У ці глухі часи Б.Грінченко проголосив свою любов: «Україна. У цьому слові для мене все», і з цією любов’ю жив і творив. Задля України взяв на себе повинність служити всіма справами громадським інтересам рідного краю. Щоб пробити бетонні мури царської цензури, виявляв гідну подиву наполегливість і винахідливість: міг по 5-6 разів переробляти кожну недозволену цензурою книжку, переміняти заголовок; добиваючись друку, змінював псевдоніми, посилав рукописи знайомим у різні міста, і ті вже ніби від себе слали їх у цензуру. Звідси та кількість Грінченкових псевдонімів: Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Ів. Перекотиполе, Іван Сельський, Яворенко, Гримач, І.Лісняк, Немирич, і серед них найбільш вдалим грінченкознавці вважають – Вартовий.

Доля подарувала йому безсмертну славу і довічну пам’ять нащадків, але дуже короткий земний вік – шевченківський: 47 років. Та зробленого ним вистачило б на кілька людських життів. Навіть однією працею – «Словарем української мови» – він уже заслужив собі золотий пам’ятник. «Людиною повинності» назвав Б.Грінченка Сергій Єфремов, а сам письменник зізнавався:

Віддав себе я праці без вагання,
Я йшов туди, де розум посилав.

Для нього не було незначних, малих справ; все, що стосувалося України, набувало великої ваги – був «лютий на роботу»: не перебирав у праці. Свого часу Микола Лисенко сказав про Грінченка: «Обвівши зором Україну з краю в край, постеріг, зрозумів її тяжке, безпомічне становище – і вирішив оддати життя своє на службу їй, кинувшись самотужки обслуговувати потреби її духа: «Якщо не я, то хто ж інший?»3.

Син української Слобожанщини

Син Слобожанщини (народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр під Харковом, у дворянській родині), письменник ще в дитинстві відчув, як зневажають народ і його мову. Адже навіть батько, бажаючи дітям добра, заборонив їм розмовляти українською мовою, а мати-росіянка і зовсім її не знала. У зневажений і дивовижно прекрасний світ українського слова Бориса привів Шевченків «Кобзар». Ще учнем Харківської реальної школи хлопець знайшов його у батька на горищі серед старих книг, і з того часу Т. Шевченко став для Б.Грінченка, за його словами, Пророком, а «Кобзар» – його Євангелієм.

Про дитячі літа Бориса розповів у своїх спогадах батько. Він наголошує на таких рисах вдачі сина як відповідальність і фанатична любов до книг: «Читать Борис выучился легко и скоро, заметивши хорошо буквы, он в один час понял, как складывать слова, и начал постепенно лучше и лучше читать, и в шесть лет бегло читал. Он не мог равнодушно видеть книги, где бы ни было, всегда набрасывался и погружался в чтение. Интересовался газетами, делая на них свои замечания, иногда очень курьезные, а иногда очень меткие. На седьмом году он мне преподнес стихи в четыре куплета по-русски, а как-то я дал ему Шевченко, еще до поступления в училище, начал писать по-малорусски. Очень жалею, что не удалось сохранить его детских писаний. До десяти лет я сам его готовил в гимназию, заниматься с ним было легко, у него была замечательная память и хорошие способности, и он скоро все усваивал. Видя его в 8-9 лет, удивлялись, что живет в лесу, без сверстников и такой развитой и разумный мальчик»4.

Та вищу освіту йому так і не судилося здобути. Феноменально, але факт: вершин світової культури здобув самоосвітою. За розповсюдження серед однокласників заборонених книг Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша і Михайла Подолинського його, 15-річного учня Харківського реального училища, кинули у в’язницю. Хлопчикові слід було тільки зізнатися, у кого взяв ті заборонені книги. Але він проявив затятість на допитах, і зізнався тоді, коли студент-народник, у якого брав книжки, виїхав із Харкова. Півторамісячне ув’язнення підірвало здоров’я Бориса, його виключили з училища і наклали табу на освіту, закрили перед ним навчальні заклади.

«Україна. У цьому слові для мене все»

Тож у життя вступав він 17-річним юнаком із 4-ма класами реального училища, а пішов у вічність 47-річний письменник, педагог і громадський діяч, лексикограф – автор вікопомної праці «Словарь української мови» – учений, якому Російська академія наук доручала виконувати такі завдання, як професорам і академікам, а за їх виконання недипломованому Б. Грінченкові присудила премію імені М.Костомарова (за 4-томний Словарь української мови) і золоту медаль (за рецензію книжки Г. Малинки про фольклор). Щоб піднятися на ці вершини науки, потрібна була надлюдська сила, сполучена з непереможною жадобою до знань, залізна воля, надзвичайно міцна вдача та неабияка талановитість. Саме таким і був Б.Грінченко.

Майбутньому поетові було 18 років, коли він надіслав кілька своїх віршів Іванові Нечуєві-Левицькому. І відомий письменник радо привітав початківця, написав, що «можна поздоровити українську літературу з новим робітником», а вірші переслав до Львова, в журнал «Світ», редагований Іваном Франком. Саме там і було опубліковано (1881) перші поезії Б. Грінченка під псевдонімом Іван Перекотиполе.

У цьому ж році (1881) він склав екстерном іспити на звання учителя, і десять років працював спочатку в земських школах Харківщини, Сумщини, потім – в школі Христини Алчевської на Луганщині. Його ідеї заклали підвалини української педагогіки. І залишаються актуальними донині, головним постулатом – навчанням дитини рідною мовою. В учительській праці – любов і повинність Б.Грінченка: він формував національну гідність дітей. Марія Загірня, дружина Бориса Грінченка, теж вчителька і письменниця, згадує, що його учні «знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх твори, знали про тяжке, безправне становище України».

Для навчання дітей не було українських книг, і учитель Б. Грінченко сам великими друкованими літерами впорядковував для них рукописні збірки. Написав підручники «Українська граматка» і «Рідне слово», за якими навчав і власну доньку, і своїх учнів, а в 20-ті-30-ті рр. ХХ ст., в часи Української Народної Республіки, за ними навчалися в Україні всі діти. Для дорослих учитель Грінченко проводив вечірні читання, досліджував, як селяни сприймають книгу, і взявся видавати книжки для народного читання. Розуміючи, що «ми в просвітніх справах позад усіх європейських народів, і в нас справа просвіти є разом і справою національного відродження» («Перед широким світом»). З 1894 року в Чернігові, працюючи службовцем земства, письменник організував єдине на той час в Російській імперії українське видавництво (на кошти мецената І. Череватенка) дешевих популярних українських книжок для народу. Цими виданнями намагався розвіяти темряву неосвіченості не тільки культурної, а й побутової. У його видавництві, яке працювало всього шість років, побачили світ 48 книжок – майже 200-тисячним накладом. Він і сам написав чимало таких дешевих книжок-метеликів та організував авторів, які розробляли твори з історії України, розповідали про життя народів світу, про відомих людей, про природу та географію, про те, як вести господарство, як уникнути хвороб і як лікуватися та ін. Про його книговидавничий подвиг згадує Євген Чикаленко: «Без грошей, зайнятий службою, він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 р. Якої треба було енергії, праці, впертості, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок…»5.

У Чернігові Б.Грінченко каталогізував колекцію української старовини Василя Тарновського, не дав загинути Шевченковим експонатам – рукописам, картинам, особистим речам. Нині частина врятованого ним культурного спадку знаходиться в столичному Національному музеї Тараса Шевченка, а інша стала значним фондом Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського. Та й кошти на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві збирала «Просвіта», очолювана Б. Грінченком.

З 1902 року він оселяється в Києві. Його запросила редакція «Киевской старины» для роботи над словником української мови. Словник започаткував ще П. Куліш і Т. Шевченко. Понад 30 років українські вчені збирали до нього лексичний матеріал. Б. Грінченка обмежили часом: словник мали подати на конкурс Російської Академії наук. За два роки (1902-1904) каторжної праці разом зі своєю вірною помічницею, дружиною Марією Загірньою він упорядкував словник і подав його на конкурс, де й здобув премію М. Костомарова. До 48 тисяч слів, записаних попередниками, додав ще майже 20 тис., зібраних ним. З синівською сумлінністю, з дивовижною на той час повнотою ввів у цю працю, за словами Олеся Гончара, все, що «вродило квітчасте поле живої української мови. Тільки любов здатна була звершити цей подвиг – звершити працю неосяжну, завдяки якій […] у фантастичній лексичній щедрості, в багатющому духовному спектрі постало саме життя народу, постало в усьому розмаїтті, в усій достовірності дум і почуттів»6.

Не менш важливою і вражаючою була праця Грінченка-фольклориста-етнографа. Тритомне видання «Этнографических материалов, собранных в Черниговской и соседней с ней губерниях», видане ним у Чернігові, книжка «Из уст народа», яку сам письменник вважав четвертим томом цього видання, – одна із найкращих праць в Україні. Б. Грінченко пишався тим, що її цитували вчені в Україні та Європі.

Мріяв про літературну працю, якій би не перешкоджала служба. Його можна вважати першим професійним письменником. Залишившись без посади (1900-1902 рр.), спробував заробляти цим на хліб. Але був змушений визнати: «…літературні заробітки для вкраїнського письменника в Росії ? ну, се юмористика та й годі, хоч особисто я через деякі причини стою в значно ліпшому становищу…»7. Своїм письменницьким талантом Б.Грінченко охопив різні літературні жанри: писав поезію і прозу (оповідання і повісті), драматичні твори, публіцистику, переклади. Михайло Коцюбинський захоплювався його перекладом «Вільгельма Телля» Фрідріха Шиллера, сучасники ж вважали, що такими перекладами всього Шиллера Б.Грінченко заслужив би собі золотий пам’ятник (Кесар Білиловський).

Грінченко: у мене є два кохання

Сучасники не менше захоплювалися і феноменом подружнього життя Б.Грінченка. 20-річним юнаком Борис зустрівся на літніх учительських курсах із учителькою Марією Гладиліною. Перед одруженням написав своїй коханій Марусі: «У мене тепер є тільки два кохання: Україна і ти». 1884 року вони побралися: їх об’єднувало велике кохання і самовіддана праця задля України. Марія Загірня (літературний псевдонім) стала, за словами Бориса, його «вірним товаришем у всіх … заходах і в багатьох важких і важних працях». У листах все життя він зізнавався їй у коханні. Через багато років подружнього життя писав такі листи, які пишуть, коли ще тільки хочуть завоювати серце коханої. Про почуття Марії розповіла Софія Русова, вона захоплювалася спокійною, скромною вдачею Марії і її ставленням до Бориса Дмитровича: «Мабуть, із усіх значних українських жінок не було такої скромної, як Марія Миколаївна Грінченкова. Просто убрана, спокійної вдачі, мовчазна, але завжди уважлива, вона все навкруги спостерігала своїми великими розумними очима. Кохала свого чоловіка Бориса Грінченка, з якоюсь набожною відданістю, з одним бажанням допомогти йому у великій (як вона називала) громадській роботі, перебрати на себе всю чорну роботу, а самій не виказувати себе нічим, крім честі бути дружиною Грінченка»8.

Гармонією їхнього подружнього життя захоплювалися сучасники, подружжя Грінченків характеризували, як «справжню українську сім’ю без компромісів», наголошували, що в цій родині «повне духовне єднання, що обоє складають одну душу, разом роблять одне діло і нелегко, може, й неможливо розділити працю одного від другого». Борис і Марія виплекали доньку Настю – дитячу письменницю і перекладача. Феномен «унікальної української родини» Грінченків і донині викликає подив.

Борис Грінченко, вимогливий до себе у праці, був не менш вимогливим до інших. Підтримку й розуміння митець знаходив у родині. Хтозна, чи й встиг би він стільки зробити, якби не Марія? Не зміг він пережити й ранньої смерті доньки. Вона навчалася у Львівському університеті. За революційну діяльність була вкинута в Лук’янівську в’язницю, де й захворіла на сухоти. 1 жовтня 1908 року 23-річна Настя померла. А через кілька місяців – і її крихітний син, єдиний онук Бориса й Марії. Це потрясіння викликало в нього спалах пригаслого туберкульозу. Лікування в Святошині й Будаївці (нині Боярка) не допомогло. У вересні 1909 року Борис із дружиною виїздить на лікування в Італію.

«Але не беріг своїх сил»

Українці ще сподівалися на його одужання. У день народження письменник отримав привітання від молоді зі Станіславова, із Харкова, де відбулися літературні вечори на його честь.

«Українська хата» вмістила статтю М. Сріблянського ( псевдонім Микити Шаповала), у якій наголошувалося на заслугах Б.Грінченка та його самовідданій праці: «Тяжка виснажлива праця вела його в житті. Що тримало його в надлюдському виснаженні? Віра і мрія. Мрія про щастя України, віра в його прихід. Все життя – у праці. Праця – єдиний кумир. Праця задля інших. Підручники друкованими літерами – для дітей, видання книг – для освіти народу, етнографія, фольклор – для науки, каталог – для музею, статистика – для земства, поезія – для розвитку чуття, проза – для совісті, драми – для розвитку театру. А все це – загалом для України. Для себе – поезія праці. Праця – кумир, праця – поезія, праця – щастя» ( «Українська хата». – №9, 1909. – С.459 – 463).

Етичність своїх повинностей Б.Грінченко проголосив словами: «Сором силу в душі своїй мати і на працю її не віддати». Праці для України.

Праці було стільки, що не вистачало звичайного людського віку, щоб її виконати. Микола Чернявський висловив це словами, що вживаються нині як життєве кредо Б.Грінченка: «Більше працював, ніж жив. Він високо ставив гігієну праці, беріг час. Але не беріг своїх сил. Другого такого робітника мені не доводилось бачити… Одного звичайного людського віку було мало, щоб виконати всю працю, котра сама кричить, щоб хтось зробив її. Великою любов’ю любив Грінченко Україну. Всі його думки і всі його заходи купчились коло неї. І на кожну дрібницю, що так чи інакше торкалась до України, він звертав свою увагу…».9

6 травня 1910 року письменник помер в італійському містечку Оспедалетті. Його поховали на Байковому цвинтарі в Києві.

Справді, він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з сього важкого й відповідального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, – ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю (Сергій Єфремов).
Тільки любов здатна була звершити цей життєвий подвиг.

1 Липа І. ЕССЕ НОМО (Памяти Бориса Грінченка). – Українська хата. – Кн. V. – C.312 –318.
2 Королів-Старий В. Людина без копії – Борис Грінченко. – Прага, 1928.
3 Над могилою Бориса Грінченка: автобіографія, похорон, спомини, статті. // Упор. С. Єфремов. – К.: Вік, 1910.
4 ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр. 32293
5 Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів, 1931. – С. 126-127.
6 Олесь Гончар Письменницькі роздуми: літературно-критичні статті / О. Т. Гончар. – Київ : Дніпро, 1980. – 314 с. : портр., 3 л. іл.
7 Лист до В.Гнатюка від 24 жовтня 1901 р. – ІР НБУВ. – Ф. 3. – Спр. 40697. – Арк. 2.
8 Русова С. Мемуари. Щоденники. – К., 2004. – 544 с.
9 Чернявський М. Кедр Ливана. Спогади про Бориса Грінченка. – Українська книгарня. – Херсон. – 1918. – 36с.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company