Ці вулиці – моє єство. Мої сльози та мій сміх, мільйони зустрічей та прощань, сліди завойовників і визволителів, вінці творців і п’ястуки руйнаторів.

Мене будували, прикрашали, величали перлинами зодчі, щоб потім з’являлися варвари і герострати, які втоптувати ці перлини у багно. Мене ховали покровом темряви та рятували від власної. Мене люто викльовував чужинський двоголовий орел і щоразу рятували рідні янголи-охоронці, злітаючись з усіх барокових склепінь, які пам’ятають волелюбний дух козацтва.

Про мене пліткували стурбованим тоном та власкавлювали дарами моє середмістя, щоб воно захистило мене всю, до найдальших вулиць. Собори тримали наді мною небо. Бронзовий Котляревський співав мені «Де згода в сімействі, де мир і тишина…» Всі монументи простягали мені рятівні руки,  а дерева й кущі захищали від вітру та снігу.

Шукатиму серед чужих своїх магічних покровительок. Я знаю, вони мене не забудуть, а я завжди пам‘ятатиму їх. Любитиму їх понівеченими забудовами та війною. Боротимуся за них, можливо, навіть активніше, ніж вони колись за мене, бо знаю, що в очах-вікнах вулиць Польщі, Словаччини чи навіть Канади не знайду свого відображення.