Дочекалися: повертаються птахами з вирію імена забутих видатних людей України. Згадаймо з-поміж них і Сергія Жука, скульптора, мистецтвознавця, письменника, професора.

Хутір Швайчина Балка Кобеляцького повіту на Полтавщині став його родовою колискою: тут 7(20) жовтня  1885 року побачив світ майбутній славний діяч мистецтва і науки – п’ятою дитиною в родині наглядача Кобеляцької земської лікарні Стефана  Жука та його дружини Марини (з роду Кондренків).

Через рік родина оселилася в Кобеляках, на березі Ворскли. Багато літ потому Сергій Жук згадуватиме повінь 1887 року, коли «хвилі каламутної води вдираються до хат»: «Вже два з половиною роки я сиднем сиджу – не в силі звестися на криві від англійської хвороби ноги. Ні цілюще сонце, ні гарячий пісок, ні солона вода, ні ліки не можуть мені допомогти. Чудо, тільки чудо може врятувати…».

І диво сталося. Мати відвезла маленького Сергія до Козельщанського монастиря. Молитва та срібний образок Божої матері, куплений у монастирі, допоміг дитині стати на ноги. 

Родина Жуків  була російськомовною. А любов до  рідної мови, чуття причетності до України маленькому Сергієві  прищепив хутірський «підсусідок» Прокіп Пузир. «Сидячи на колінах у старого Прокопа, – згадував Сергій Жук, – уперше відчув себе сином українського народу. Дух сіряка і махорки полонив мене навіки. Коли я гладив і цілував колючі, давно неголені щоки Прокопа, я пестив і цілував увесь український народ, що персоніфікувався у його особі… Не зважаючи на те, що змалку чув: «так благородні діти не розмовляють», я визнав мужиків за рідну націю, а їхню мову – за власну».

Закінчивши Кобеляцьку школу, Сергій Жук вступає до Сімферопольського реального училища.  Разом з Л.Толчинським організовує там українську громаду, пропагує українські ідеї. Знайомиться  з В.Верховинцем, І.Тобілевичем, М.Ковалевським та іншими діячами національної культури.

У 1912 році переїздить до Петербурга. Навчається у психоневрологічному інституті, активно працює з низкою громадських організацій. Через три роки в серці російської імперії  засновує «Українське літературно-художнє товариство». Перша українська мистецька організація в Петербурзі згодом стає осередком жвавого національно-культурного життя.  

На своїх прапорах з Київським Архистратигом Михаїлом,  Галицьким Левом, товариство вигаптувало гасла: «Тільки в мистецтві виявляється душа народу», «Через ворота національності – в царство людськості». Й організувало програмові концерти за участі визначних майстрів співу, музики, слова.

Як  патріот-українець Сергій Жук радісно сприйняв революцію 1917 року, піднесення національного руху в Україні, створення в Києві Центральної Ради.  Революція породила «Українську військову Раду у Петрограді» під проводом Є.Нероновича і  Ф.Полонського та «Український революційний штаб» на чолі з С.Жуком і М.Байздренком.  В російській столиці з її чотиримільйонним населенням українська колонія нараховувала щонайменше сто тисяч – кращі мистецькі, наукові сили, велика армія чиновного та робітничого люду.

Надія та боронителька царського трону – імперська гвардія – так само було підібрана переважно  з українців. Перед революцією в касарнях гвардійських полків проводили свою пропаганду українські громадські активісти. Гвардійські полки, де переважали українці (Волинський, Семенівський, Їзмайлівський та інші), великою мірою й вирішили справу революції, підтримавши її оружно. «Український військовий революційного штаб» узявся виділити українців із загальної маси військ, об’єднати їх у військові частини для захисту кордонів Української держави, а найперше – підтримати домагання уряду Української Центральної Ради до Тимчасового уряду Росії визнати ЦР.

Українська військова маніфестація, організована «Українським революційним штабом», з вимогами до Тимчасового Уряду визнати законну українську владу, примусила Тимчасовий Уряд надіслати до Києва своїх міністрів (Керенського, Терещенка і Церетелі) для переговорів з ЦР.

У 1920 році родина Жуків повертається до Києва. Сергій Стефанович завідує літературно-художньою частиною Київського оперного театру і вчиться малярства.

Інтерес до літературної творчості виявився рано. Ще 1902 року в газеті «Крим», з’явилася перша театральна рецензія С.Жука. У 1908-1917 роках він читає лекції про творчість українських письменників: Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького. А в 1916-1920 роках у Петербурзі заснував та очолив українське літературне видавництво. Писав вірші, казки, новели, драми, етюди. Друкувався у відомих тоді виданнях.

Критики стверджували, що його поезія і проза позначені ремінісценціями символізму, модерну, філософським осмисленням явищ дійсності, характерним глибоким ліризмом і фантазією.

З 1925-го три роки С.Жук працює у різьбярській секції Українського інституту наукової мови при УАН. Він уже знаний майстер скульптури, з допомогою дзеркально-симетиричної композиції творить низку проектів для граніту: «Скорбота матері», «Під тягарем», «Розпач». Цікавою є його скульптурна композиція «Конання». Відтворюючи висхле від голоду чоловіче тіло, свідомо порушує симетрію: так зображає життя, яке все ще ледь жевріє у цьому тілі. Скульптура побачила світ за дев’ять років до Голодомору в Україні.

З 1923-го по 1939 роки митець витворив галерею скульптур: Т.Шевченка, М.Леонтовича, М.Левитського, Д.Заболотного та інших славетних діячів науки і культури. Його роботи погруддя увінчує надгробок професора і міністра землеробства в уряді УНР Аристарха Терниченка на столичному Байковому цвинтарі.

Під час Другої світової війни Сергій Жук залишався в окупованому німцями Києві. Один із членів Проводу  Українських Націоналістів М.Михалевич пише: «У жовтні 1941 року ми з О.Ольжичем відвідали на Гоголівській вулиці панство Жуків. Сам маестро – відомий різьбяр – у дні лютневої революції був активним членом Української Громади Петрограду. В час розмови Сергій Жук взяв у руки гіпсовий відлиток одного з погрудь його роботи і, витягши з порожнечі пожовклі старі часописи (якими він звичайно виповнював порожнечі скульптури), видобув з глибини погруддя туго згорнутий жовто-блакитний прапор, а саме той, під яким своїми величавими маніфестаціями з нагоди Шевченківських днів – 25000 українців Петрограду почали Лютневу революцію в надії розвалити російську тюрму народів».

Напевно, в тій порожнечі скульптур зберігалася  і «Відповідь М.Рильському на його поему «Зелений Київ», написана С.Жуком в серпні 1934 року. Поема М.Рильського складалася зі славословія  «Отцю народів»: «Слава Сталіна між нами, воля Сталіна між нас», прокляттями «жовтоблакитним торгашам»: «Прокляття вам купці жовтоблакитні, що матір’ю своєю торгували», та  гімну Москві: «Москва – народів серце, мозок світу…».

Ось уривок «Відповіді  Рильському»:

… Але нащо поету здавсь
Весь арсенал набоїв політичних,..
Кому поет служить поклявсь?
Невже забув криваві грози,
Мільйони жертв… дитячі сльози –
Усе, що так в житті кохав,
Поет на все, на все начхав…

1944 року Сергій Жук виїжджає з України до Німеччини, в Ауґсбурґ. Там відновлює діяльність Літературно-Мистецького й Наукового Товариства при Українському Комітеті – об’єднання гнаних українських письменників, митців і науковців.

Знаний біолог, фольклорист Олекса Воропай залишив у спогадах: «Відомий діяч не тільки українського мистецтва, а й української культури взагалі, поет, скульптор,.. з усіма він співпрацював, розпочавши свою невпинну діяльність на користь української культури ще в царському Петербурзі… Після революції 1917 року вернувся в Україну і був першим ініціатором створення української опери в Києві. Проте складні політичні умови не дали змоги нормально розвиватися українському життю. На тлі безперервних катастроф розвивалася творчість і йшло життя українських митців. Одним із не багатьох, кому пощастило пережити тяжкі години в Україні, лишився й Сергій Жук, ставши своєрідним літописцем змагань української культури».

В Ауґсбурзі він доживав віку. Південне місто Німеччини, яке дало дах багатьом знаним українським вигнанцям, стало місцем останнього пристанища Сергія Стефановича Жука: 1 квітня 1969 року його душа відлетіла з берегів річки Лех – до рідного гніздів’я, де хлипає Ворскла.