У нашому будинку вночі прорвало труби. Холод, що непрохано й раптово оселився в моїй квартирі, нагадував жорстоку невідворотність. Я втекла від нього… на вулицю. Розкопування закиданої снігом автівки було нагодою зігрітись. Що я й робила, позичивши лопату в чоловіків, які хоч і приїхали алярмом усувати проблему, однак робили це через пень-колоду.

Мої активні рухи не лишися непоміченими. Моє бадьоре розгрібання снігу, посміхаючись, фотографував на телефон високий, симпатичний чоловік. Ще один кремезний козарлюга діловито запропонував зробити це замість мене за… 500 гривень! Інший, років 60-ти на вигляд і з хворобою Альцгеймера (навіщось мені в тому зізнався), уже вкотре спинявся неподалік, захоплено похитував головою, за мить відходив і знову повертався, абсолютно не збиваючись із курсу, що схиляло до думки: у нього не так вже й безнадійно з орієнтуванням на місцевості.

«Вона виїде!» – почула «свіжі» голоси, що належали чоловікам середнього віку. Йшли повз і спинилися. Діловито оглядали колеса авто, які я на третину звільнила від снігу, але які все ще грузли в білому заметі. «Нє! Нікуди вона не виїде!» – розчаровано кинув один із них.

Але я виїхала! І заслужила оплески чоловіків. Я подалася на автомобільну стоянку. Але тут мене чекала чергова прикрість. Охоронець скрушно повідомив: вільних місць катма, бо все позамітало снігом. «Мене цим не зупиниш, – рішуче заявила я йому, – несіть лопату!»

І знову жваво чистила сніг, а вже літній охоронець переминався від незручності з ноги на ногу і розповідав, як йому не пощастило, бо він напередодні став на слизьке і впав, дуже забив собі плече, так, що не може підняти руку…

З розумінням його слухала і ще квапливіше розгрібала місце для авто. Тієї ночі, як і світлого дня, я не була позбавлена чоловічої уваги, але в пам’яті на добру згадку закарбувалися… лише моє авто і шуфля для снігу. А ще – мрії про весну.