Зять із Верховини

Після короткої перерви на викладання у Київському музично-драматичному інституті імені свого учителя Миколи Лисенка 1920 року Василь Верховинець міцно вкорінився у Полтаві. Цьому місту випало стати рідним  для вихідця з гуцульського краю – композитора, співака, хореографа та етнографа.

Його отче прізвище – Костів, а Верховинець узяв за псевдонім, бо саме там, при Карпатах, у селі Старий Мізунь, що на Станіславщині (нині Івано-Франківщина), закопано його пуповину. Він побачив світ на початку 1880 року, у навдивовижу співочій родині. Батько Микола Ілліч керував церковним хором, мати Марія Олександрівна мала чудовий голос і знала багато народних пісень. Отак батьки виспівали Василеві його життєве призначення. Спершу з дипломом народного вчителя викладав співи у школах Калуського повіту. Але родова залюбленість мистецтвом, надзвичайна музична обдарованість спонукали творчо самовдосконалюватися. Василь вступає на вокальний відділ Краківської консерваторії, і вже за кілька років його зараховують до трупи Руського народного театру при львівському товаристві «Руська бесіда». Василевий лірико-драматичний тенор лунає у багатьох спектаклях, до того ж  актор-співак успішно керує театральним хором. Так сходила зірка Верховинця. Сяйна, промениста – на сотні верст. Про нього заговорили – луна котилася до Києва. Коли у 1906 році Микола Садовський  організовував театр, прислав запрошення і талановитому синові Верховини. Серед обраних до славетної трупи була і співачка полтавського хору Євдокія Погоріла, яка мала артистичне ім’я Доля. Під режисерською орудою Миколи Садовського Василь Верховинець зіграв Петра в «Наталці-Полтавці», Андрія в «Запорожці за Дунаєм», Левка у «Майській ночі».  І хоча сценічні персонажі  Василя Верховинця та Євдокії Долі не перетиналися, зате митці поєдналися у житті – долями.

А далі, відстудіювавши теоретичний клас школи Миколи Лисенка, Василь Верховинець  перейшов на хормейстерську та диригентську роботу до славнозвісного хору Олександра Кошиця.  Після розпаду театру Садовського артисти  перебралися до Полтави. Євдокія Доля-Верховинець десять років працювала  у театрі  «Товариства українських акторів» Івана Мар’яненка, Василь Верховинець був музичним керівником театру. Діяч української діаспори  Л.Лукасевич так згадує про перші враження від подружжя: «Рухлявий хормейстер театру, гуцул Верховинець з чарівною, маленькою, як і він, дружиною, теж артисткою цього театру…»

Дванадцять років Василь Миколайович очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського  інституту народної освіти. Певний час устигав ще й керувати хором столичного Харківського драмтеатру. За дорученням Наркомату освіти України 1927 року  він засновує у першій столиці «Червону українську мандрівну капелу», яка  стала професійним хоровим колективом, дієво пропагувала творчість українських композиторів та кращі твори світової класики. Й одночасно працює у Харківському музично-драматичному інституті, ставить балетні вистави у Харківського театрі музичної комедії.

Маємо підстави стверджувати, що в перше пореволюційне десятиліття Василеві Верховинцю як теоретику і практику хорового співу,  хореографу не було рівних. Ще у 1912 році він видав першу в Україні наукову працю про українське весілля, де,  крім повного запису обряду, представив багатий музичний матеріал. 1919 року виходить його «Теорія українського народного танцю», а за кілька літ – репертуарно-методичний посібник  «Весняночка», підсумок  багаторічної етнографічно-дослідницької роботи, педагогічних пошуків. «Теорія» витримала п’ять перевидань і слугувала методичною базою для створення фахового балету на основі народного танцю.

12 березня 1926 року в Полтаві врочисто відкривали пам’ятник Тарасові Шевченку, споруджений видатним скульптором і кінорежисером Іваном Кавалерідзе. На цьому святі Василь Верховинець керував кількатисячним хором. Коли спало покривало, над Полтавою полинуло «Як умру, то поховайте…»

«Людиною неабиякої освіченості та широких культурних інтересів» назвав Василя Верховинця Максим Рильський. Саме освіченість і невситимість мистецтвом спонукали  Василя Миколайовича шукати нові форми. У 1930 році він створює в Полтаві  «Жінхоранс» – жіночій колектив театралізованого співу. З його появою українські народні пісня й танець вийшли на естраду, потіснивши новоявлені зразки сумнівного маскульту. Першим режисером ансамблю, надійним помічником стала Євдокія Іванівна, дружина Верховинця.  Так явився на українській сцені новий, оригінальний жанр театралізованої пісні. Продовжувач справи Василя Верховинця відомий хореограф Павло Вірський зазначав: «Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю «Жінхоранс» – це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії».

Колектив брав участь у зйомках першого  українського звукового фільму «Коліївщина» режисера Івана  Кавалерідзе. Верховинець організував народні масовки, поставив колоритну сцену весілля і блискуче виступив як актор. Це потверджує у спогадах й Іван Кавалерідзе. Грала у фільмі і Євдокія Іванівна.

До слова, як стверджує у мемуарах творець «Коліївщини», саме «Жінхоранс» круто змінив і його долю. Розглядаючи перед пропозцією зйомок групову світлину колективу, режисер раптом спинив око на одній учасниці, «надзвичайно жіночній та миловидій»  Це була  Надія Капельгородська, донька відомого письменника Пилипа Капельгородського. Вони стрілися на знімальному майданчику – і, зізнається метр українського кіно, «я нарешті обзавівся сім’єю, зустрів подругу, яка стала жити всіма моїми інтересами, виявляла відданість, терплячість, розуміння».

«Жінхоранс» гастролював у багатьох містах Радянського Союзу. Ба більше: 1935 року вразив  концертами Англію. З Лондона, де проходив міжнародний фестиваль народного танцю, привіз Першу премію – за «Триколінний гопак». Музику до танцю написав Василь Верховинець. Тоді ж колектив став державним, а наступного року взяв участь у Першій декаді української літератури та мистецтва у Москві. По її завершенню Василя Верховинця  нагородили орденом «Знак пошани».

Втім, ані державні нагороди, ні високі мистецькі вершини не вберегли сім`ю Верховинців  від біди, що пантрувала найкращих представників української інтелігенції. Василь Миколайович зазнав кількох арештів:  у 1927-му й 1932  роках, за начебто участь у гучно сфабрикованій справі «Спілки визволення України». Його третій арешт, у час «Великого терору»,  не залишив для митця жодних шансів вижити. 10 квітня 1938  року його як «учасника контрреволюційної націоналістичної організації» засудили до розстрілу, і вже наступного дня жахливий вирок виконали…  Дружину на шість років заслали до Казахстану.

Про яскраву полтавську сторінку в біографії Василя Миколайовича Верховинця нині нагадує однойменна вулиця і меморіальна дошка на будинку Полтавського педагогічного університету. Та воістину живим пам’ятником митцеві став пісенно-танцювальний ансамбль «Полтава», що понад три десятки років радує нас неперевершеною творчістю. Колектив народився із жіночого вокального ансамблю «Веселка», а та, у свою чергу, перейняла традиції «Жінхорансу».  Після розстрілу Василя Верховинця славетний ансамбль припинив діяльність. Повернувшись із заслання, Євдокія Іванівна Доля-Верховинець 1944 року відновила колектив й очолювала його понад десять літ.

Доля, ніби віддячуючи за її святу жертовність, одміряла цій жінці істинне довголіття. У 1985 році полтавці відзначали столітній ювілей  Євдокії  Іванівни, бажали їй невичерпних сил. А через три роки її не стало. Вона доживала віку в домі на вулиці імені її чоловіка.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company