Написав це одразу вночі після теракту у Києві. Як і більшість своїв текстів,  «у стіл» – вже за звичкою самоцензури. Але відео з поліцейськими, які панічно втікають з місця злочину, надто завірусилося. А я, на жаль, маю що сказати.

Підготовка поліції, поведінка наших «копів» болить мені вже давно. Міг би тут розповісти чимало історій поліційного свавілля вже за час повномасштабного російського вторгнення, та поки відкладу, бо негатив, як це не прикро, затінить десятки справді героїчних вчинків…

Але вишкіл поліціянтів обійти мовчанкою не зможу.

На початку великого вторгнення довелося попрацювати місяців зо три в центрі підготовки, де різні бригади ЗСУ часто аврально набиралися сил. Направляли туди і співробітників Муніципальної охорони та поліції Києва. І це, читачу, був суцільний кріндж. Бо найбільше, чим щиро переймався цей контингент, — як би щасливо оминути «нуль», а на практичних заняттях зайвий раз не впасти по команді, аби не забруднити форму. Вправа, яку вони тоді найвдаліше виконували, — марш-кидок із сигаретою в сусідній гастроном за пачкою морозива.

Тому дати драпака від озброєного терориста, залишити безпомічних цивільних напризволяще, живими мішенями — на жаль, передбачуваний наслідок такого з дозволу сказати «вишколу», із розряду «маємо те, що маємо».

Це ще одне нам застереження: готуватися треба всім. А особливо — законодавцям та правоохоронцям, які дуже переживають за свої дупи і вперто відмовляють легалізувати нам зброю для самозахисту.

Маніяк, злочинець завжди її знайде: легальну, напівлегальну чи геть нелегальну. Чесний громадянин – ніколи. Трагедія на столичній Деміївці це і переконливо доводить і страшно ілюструє. Зупинити виродка могли б і цивільні, якби просто мали цей легальний спосіб самозахисту.

Початок великої війни засвідчив: захищатися треба гуртом. Очевидці тих подій у Києві підтвердять: тоді поліцію важко було знайти навіть із собаками.

Нічого не нагадує?