Прем’єра сценічної версії геніального поетичного роману Ліни Костенко відбулася у столичному Національному академічному театрі оперети ще на початку року, та лише недавно і мені вдалося вихопити зі стабільно бурхливого аншлагівського виру щасливий квиток на цю виставу. І геть не шкодую: вона варта нинішнього глядацького ажіотажу.

Дві з половиною години емоційного напруження і цілковитого занурення в дивовижне дійство. Спершу, втім, не могла осягнути його загальних обрисів. Але згодом і помалу режисерський задум став зрозумілим, ясним – завдячуючи передовсім яскравим монологам і вкрай динамічному, напруженому дійству. Жодної сцени, яка давала б глядачеві «перепочинок», розслабляла зал. Все на одному диханні. Переживаєш за героїв так, ніби вони тобі рідні, ніби ти сам живеш у тому часі, з тими людьми, маєш пряму причетність до тієї життєвої драми.

Притягує увагу вид сцени, надзвичайно вдалі декорації: кожна – яскравий символ: земля, верби з яблуками на них, червона стрічка, віз, дим, що стелиться долом… Кожна відіграє свою значущу роль, несе мистецьку місію. Чого варта ота червона стрічка, що наскрізь пронизує дійство. Вона з героїнею увесь її шлях. Палахкотить чистотою у косі дівчинки-дитини, пломенить у пору Марусиного дівоцтва, ячить відчаєм у мить, коли Маруся довідується про зраду Гриця, ярить криваво, коли той п’є отруту, і пломенить невимовним болем у час її каяття, коли виливає піснею своє тяжке горе…

А музичний супровід! Музика у виконанні оркестру під диригуванням Сергія Дідока додала виставі мистецького розмаху, глибин, яскравості, емоційної сили.

Отож, якщо у ці світкові дні запрагнеться емоційного вибуху, якщо схочете «перезавантажитися» для нового року, якщо любите складні колізії, тривогу очікування, чи то пак гічкоківський саспенс, – тоді вам у Столичну оперету, у божественний світ Ліни і Марусі.