Часом майбутнє, що страхає, стає сьогоденням, містичні історії з древніх рукописів — реальністю, а випадкові зустрічі — зовсім не випадковими. П’ятеро молодих оригіналів, колоритних і неоднозначних, — п’ять доріг, що спонукають до самопошуків…

Такий коментар дає своєму роману «Хмиз для дракона» Ганна Чіпко, молода і, віриться, талановита українська письменниця, лауреатка німецько-української премії імені Олеся Гончара.

Вона полонить, зачаровує загадковістю, містичністю. Найперше поглядом — чаклунки, ворожбитки: очима, що променяться непізнанною українською природою.

Недарма на її сторінці в соціальній мережі вичитав, що вона — віканка (прибічниця західної неоязичницької релігії, що ґрунтується на шануванні природи. Англійський окультист Джеральд Гарднер називав цю релігію чаклунством, — авт.).

У коментарях під фото друзі Ганни жартома пишуть: «Така загадкова й небезпечна водночас…».

«Хмиз для дракона» — одна з трьох її книжок. Всі вони незвичні, сказав би нестандартні. Персонажі осяяні містикою і реалізмом самої авторки. Потік фантазії посилюють дивовижні художні ілюстрації. Ганна зізнається: до деяких із цих незвичних графічних зображень доклала руку сама.

Хтозна, натхнення чи містика зробили її такою. А може, то у неї вроджене, від предків. Бо таки нагадує Мавку з чарівних українських Карпат.

…В університетській аудиторії, серед шанувальників літератури, за філіжанкою кави вона щиро розповідає про себе і свою творчість. Охоче говорить про свій внутрішній світ, однак, здається, і сама ще достеменно його не знає.

— Ганно, є письменники, якими Ви «живитеся», з ким порівнюєте себе?

— З українських письменників мені найближчий Юрій Винничук: дуже люблю його творчість. Ох, ця химерність його творів… З-поміж класиків надихалася Рональдом Толкіним. Також полюбляю різні міфологічні енциклопедії. Мені подобається поєднувати містичні історії з реальними.

— А як сприймаєте критику?

— Уже спокійно. Хоча дуже неприємно, коли людина, прочитавши лише щось моє одне, вже починає нищівно критикувати. Пам’ятаю потрясіння, коли редактор немилосердно «порізав» мою першу книжку. Я закипала. І не розуміла, як можна збиткуватися з невизнаного генія! (Усміхається).

— Книжи видавали, напевно, власним коштом?

— Ні, мені пощастило: видавництва друкували їх безкоштовно. Щоправда, щоразу я надсилала рукописи одночасно до двох десятків видань, сподіваючись, що хтось таки надрукує.

— Мрієте про екранізацію своїх творів?

— Мрію і навіть відвідую курси сценаристів. Прагну дослідити увесь цей процес ізсередини.