Небокрай випливає з моря, наче біло-рожевий дельфін, народжується зі срібла хвиль, горнеться у полотно, і на тлі світла й тиші, тиші та світла постає сумна істота. Схоже, це Мрія. Принаймні, кликала б її так. У неї неймовірний костюм кольору сталі та світанкового моря, вуха-антени та чудові притомлені очі. Вони пасують морю, а їм пасує ранок.  

Ви спитаєте: «Мрія – інопланетянин?» Гадаю, ні.  

Ви вигукнете: «То він космонавт?» Навряд.  

Мрія – людина, або й ні – щось більше за людину: людська краса, закохана навіженість, висота.  

Мрію сфотографувала чудова Ганна Постова. І розповіла: коли Мрія знімає маску, то стає чорнявим хлопцем Ігорем. Костюм змайстрував сам, а цю магію кадру сотворило море, бриз, світло… Ганна каже, їй лишилося тільки натиснути на кнопку фотоапарата.  

У Мрії на костюмі значок – круглий наче монета, а на ньому напис: «Thanks», здалека значок здається дзеркалом чи великим ґудзиком. «Дякую» на ґудзику, у своєму неземному одіянні уособлює Мрію. Це не символізм, це теж магія. 

За Мрією кораблі та баржі, а він стоїть на чорно-білому пошарпаному бордюрі. І ця двокольорова «зебра» схожа на саме життя. Море, смуги, срібло. І тиша…  

Чому ж заґратовані очі диво-істоти сумні? Можливо, Мрія – створіння самотнє. Його недосяжність, неосяжність розбиваються об хвилі буденщини, але знову народжується із солоної морської води. Мрія пливе десь у просторі понад морем, над земними проблемами, людським відчаєм, тихими скаргами, над недовірою та сльозами, над кригою байдужості, над ненавистю й попелом чиїхось сподівань… 

Але чує цю надзвичайну музику світу: шепіт надії, дзвіночки сміху, доторки ніжності (бо доторки теж можна вчувати), тендітні змахи дитячих вій, вірші, пісні… 

І він дивиться втомленими і трохи закоханими очима вперед, як і та дівчина, котру ти бачив вчора в метро, як той, хлопець, що продав тобі булочку, як бабуся перед вітриною з тюльпанами, як чоловік, що впустив квиток, поки біг на потяг… 

Може він лише думає, що він одинак? Та він є в кожному з нас. І ми всі є у Мрії. Адже так?