Це Вовчик. Прокляте дитя враженого радіацією та корупцією Хогвардзу. Український Гамлет без меча. Дон-Кіхот, якому замість вітряків дісталися атомні станції. Лесин Лукаш, який бродить лісами, де ростуть уранові гриби. Князь Мишкін, якому замість Аглаї друзі можуть замовити хіба що дешеву столичну повію, і якому ніколи не лікуватися у Баден-Бадені…

Щоранку такий самий Вовчик під моїм балконом тарахкотить поржавілою дитячою коляскою, у котрій віники, совки, мішки, куди хлопець складає всілякий непотріб, прибираючи вулиці. Щоправда, коляску котить бабуся, наш двірник, бо Вовка трохи не сповна розуму після Чорнобилю. Мати покинула його немовлям на руки бабусі і десь завіялася назавжди, кажуть, що спилась. Звісно, Вовку на роботу ніхто не бере, тому він совісно допомагає бабі, вправно та професійно підмітаючи тротуари, прибираючи собаче лайно, обгортки від морозива та пластикові пляшки. І ніколи я не бачила на його обличчі невдоволення. Навпаки. Радість від того, що за ним лишається чиста ранкова краса, а у змитому дощами асфальті віддзеркалюється світанок.

А ще Вовчик радіє людям, котрі поспішають крізь нього до своїх авто чи на метро у гарно випрасованих офісних сорочках із тонкими смартфонами в руках. Саме крізь нього. Так, ніби його, Вовчика, зовсім у цьому світі не існує…

Фільм «Брама» — однозначно не мій. Втішив єдиний позитивний та світлий образ у ньому — Вовчик, якого щемно та прекрасно зіграв талановитий і популярний актор Львівського театру імені Курбаса Ярослав Федорчук. Яскраво засяявши серед таких столичних зірок, як Ірма Вітовська-Ванцак та Віталіна Біблів. І варто сказати дякую за ці три неймовірні художні образи таким справжнім українським режисерам, як Стас Жирков та Олекса Кравчук: вони цих акторів вирізнили, відчули, разом із ними пережили всі нелегкі нюанси сценічного перевтілення в своїх театрах — і  милостиво внесли найвагомішу лепту до цього фільму.

Ніколи не збідніє рука того, хто дає…