Дарунок долі

З Вартаном Маркар’яном мені пощастило познайомитися у далекому 1973 році, коли після закінчення вузу я приїхав за призначенням на роботу до Полтавського автоагрегатного заводу. Там Вартан Согомонович працював головним інженером. Одразу впадали в око його шляхетність, інтелігентність – геть незвичні для тогочасних важких на людяне слово «командирів виробництва». 

Саме тоді він очолив групу інженерів, які мали критично переглянути виконані інститутом робочі проекти реконструкції заводу. До неї включили й мене, інженера-металурга. Відтоді почалося наше приятельство. Зійшлися ми ще й на взаємному захопленні книгою: часто наше спілкування переходило у цю площину. Я з цікавістю слухав розповіді мого енциклопедично освіченого наставника, насичувався читанням книжок з його книгозбірні. Пам’ятаю своє захоплення романом Артьома Вєсьолого «Росія, кров’ю вмита». Також із рук Вартана Согомоновича прочитав тоді оповідання Андрєя Платонова і багато чого іншого.

Про Маркар’яна ходило заводом безліч переказів і легенд.

Не було таємницею і його репресоване минуле. Заарештували Вартана Маркар’яна, коли той навчався на четвертому курсу Бакинського нафтового інституту. Втім його вже добре знали як талановитого журналіста: до студентської лави він шість літ працював у кількох кавказьких газетах. 1940 року за вердиктом трійки Вартан отримав 10 років таборів і  доважком –  15 років сибірської висилки.

На заводі ходили легенди, що саме його публікації спричинили арешт. Може, десь про це говорив і він сам. Хоча найбільшим тягарем впало на долю Маркар’яна те, що при обшукові у нього знайшли… повне зібрання творів Троцького. Вже тоді Вартан мав велику книгозбірню. На схилі літ досадував, що за все життя, відколи повернувся звідти, йому так і не вдалося відновити втраченої бібліотеки. Його наречена Панна Трохимівна терпляче чекала Вартана Согомоновича цілі його десять арештантських років.  А тоді, як колись декабристки поїхала до нього в Сибір, на заслання. І привезла майбутньому чоловікові з його колишньої бібліотеки лише повне зібрання творів Бальзака та «Божественну комедію» Данте, ілюстровану гравюрами Доре.

Сини так і не змогли познайомитися з особистою справою батька: архіви КДБ у Грозному погоріли під час московсько-чеченської війни. Тепер неможливо з певністю стверджувати, що ж тоді направду довело його до каземату, але після звільнення Вартан Согомонович до журналістики вже не повернувся.

Сибірський засланець працював конструктором у КБ. Одного разу якийсь людяний чекіст таємно йому порадив втікати від повторного арешту. А тут на щастя прийшло запрошення від Роберта Яцевича: кликав до Полтави, організовувати на базі ремонтної майстерні автоагрегатний завод.

В Україні Маркар’ян закінчив Полтавське вечірнє відділення загальнотехнічного факультету Харківського політехнічного інституту. Багато пізніше, вже у 90–ті роки, мене доля звела з викладачем теоретичної механіки, який колись навчав Вартана Согомоновича. Карл Цанткер, довідавшись, що я добре знав Маркар’яна, пригадав цікаву історію, а водночас каявся. Перевіряв Цанткер курсові роботи і одному студентові поставив двійку. За геть незуграбний почерк. Саме цим викладач і дорікнув студентові: мовляв, не зміг прочитати роботи.  І Вартан показав свої скалічені руки: пам’ять про доблесних чекістів, які під час допитів переламали йому всі пальці, щоб більше не писав. Тримав ручку наш головний інженер якось дивно – між великим, вказівним і мізинним пальцем. Тому й такий почерк. Карл Лазарович зізнався: йому донині соромно за ту двійку, хоч вони з «двієчником» згодом заприятелювали.    

Табірний побут не зруйнував інтелігентності і шляхетності Вартана Согомоновича. Пригадую, усе наше жіноцтво було вражене: перед кожною, хто заходила до його кабінету, незалежно від віку, кремезний головний інженер підводився з крісла і не сідав, доки не садовив гостю. Так не поводився жоден із заводських  начальників. Годі й говорити про те, що ніхто і ніколи не чув від Маркар’яна жодного непристойного, а тим паче соромітного слова. Щоправда, заводом ширився маркар’янівська бувальщина про користь знання нецензурних слів. Було це на початку його табірних поневірянь. Лексикон зони відомий, а тут з’являється «біла ворона», яка зовсім не вписується у табірний «колектив». Коли втратили всяку надію на перевиховання, одному дотепнику спала на думку оригінальна ідея. Табір губився в такому місці, звідки неможливо втекти. Воду довозили з далекого джерела –  бочкою на колесах, запряженою табірною кобилою. Коняка ця не реагувала навіть ні на побої – слухалася тільки одної команди, якої жоден папір не витримає. Одного разу вранці дають наряд Маркар’яну – їхати до джерела. Вперше у житті самостійно запрягав кобилу. Якось з цим упорався, проте ніяка сила не могла зрушити тварину з місця. На цю розвагу зійшовся ледь не весь табір. А коли досхочу нареготалися, до кобили підійшов зек і просто їй у вухо гарикнув заповітну команду. Лише тоді вона слухняно подибала за ворота.   Задоволений «інструктор», під загальний регіт, звернувся до Маркар’яна: тепер, мовляв, знаєш, як повернутися.

Директор Полтавського автоагрегатного  заводу Роберт Яцевич хворів на сухоти, і його обов’язки місяцями виконував головний інженер. Тому Вартану Согомоновичу, який, до слова, був єдиним безпартійним головним інженером підприємства на всю Полтаву, часто доводилося відвідувати всілякі партійні наради обласного і міського рівня. А завод, між іншим, носив звання «колективу комуністичної праці». Міське партійне начальство стало наполягати, щоб Маркар’ян поступав до Комуністичної партії. На це головний інженер чемно але твердо відповідав: «Ні, дякую. Я вже там був». Утім навіть у статусі безпартійного отримав цілком заслужений орден «Знак Пошани». В роботі  не вибачав поверхового підходу та некомпетентності. І це вже не залежало від статі працівника. Умів припечатати словом і цілою характеристикою. Приміром, коли на його стіл лягала службова записка одного недорікуватого інженера, у якій суть губилася у потоці словес, Маркар’ян роздратовано називав це «літературщиною» чи навіть «біля літературщиною». Тому й не дивно, що на заводі були й такі, хто побоювався принципового очільника і навіть дихав на нього злом.

Великим  дотепником запам’ятався Вартан Согомонович. Свій робочий день він зазвичай розпочинав з обходу виробництва, щоб бути у курсі справи всіх проблем, які виникали. Звісно, серед трьох тисяч робітників траплялися всякі. Ось Маркар’ян пробирається між станками, а за ним гукаючи біжить роботяга: «Вартане Соломоновичу!.. Вартане Соломоновичу!..» Головний інженер, який, схоже, знав ціну цьому чоловікові, невдоволено повертається і коротко відповідає: «Я не той, за кого ви мене приймаєте». Розумій, як хочеш: чи це реакція на те, що роботяга, хай і мимоволі, «юдаїзував» його вірменське Согомонович, а чи й вияв ставлення до цієї «прилипучої» людини.

Мій кум Борис Юровський, який теж працював на заводі, знав, що ми спілкуємося з Маркар’яном, і сам вирішив з ним заприязнитися. Але вибрав доволі невдалий спосіб. У центрі Полтави була розкладка від букіністичного магазину. Після роботи Борис помітив Вартана Согомоновича, який нахилився над книжками. Борис саме тримав машинописну копію солженіцинської повісті «Один день Івана Денисовича». Підійшов до Маркар’яна і зі словами «Вартане Согомоновичу, ви часом не це шукаєте?» тицьнув йому цей зшиток. Коли Маркар’ян зрозумів, що тримає у руках, миттєво жбурнув це на прилавок і холодно кинув Борисові:

 – Ви знаєте, що за це буває?

 Знайомство не склалося.

З тим-таки букіністичним магазином у мене пов’язана ще одна історія. Якось я похвалився Вартанові Согомоновичу, що придбав там дореволюційне видання біографії Артура Шопенгауера. І почув од нього запитання, яке мене здивувало: чи, мовляв, продавчиня букіністичного Емма Соломонівна не пропонувала мені скласти список літератури, якою цікавлюся? Вловивши мій подив, Маркар’ян розповів, як одного вечора засидівся за письмовим столом. Дружина поцікавилася чим він займається. І він розповів, що у букіністичному магазині йому як завсіднику запропонували скласти отой-таки список літератури. Панна Трохимівна на те лише докірливо похитала головою: мовляв, як тільки передаси свої записи, більше в магазині нічого цікавого не побачиш. Вартан Согомонович тоді не послухався своєї мудрої дружини, а вона ж як у воду дивилася.

За весь час нашого спілкування не пам’ятаю його усміхненим. Працюючи ж над цими спогадами, переглядав старі довоєнні світлини і помітив, що з кожної до мене усміхається життєрадісний молодий чоловік. Видно, не тільки руки скалічив йому радянський режим.

Пригадую випадок. Напередодні радянських жовтневих свят зібрали у клубі увесь завод. Ці «свята» я завжди ігнорував. На той час наші з Маркар’яном кабінети були через стіну і у мертвій тиші я почув, що й Вартан Согомонович працює. Згодом у якійсь справі зайшов до нього. Мимоволі тоді у розмові зачепили, що на весь залюднений триповерховий адмінкорпус лише ми удвох не пішли до клубу. Тоді й почув від свого старшого товариша слова, які пам’ятатиму довіку: «Життя надто швидкоплинне і коротке, щоб його розмінювати на такі дрібниці».

Три роки як один день. Отаку скибочку часу вкраяла мені доля на наше з Маркар’яном спілкування. Навесні 1976 року Вартана Согомоновича не стало. Минув йому 64-й рік. Природа оживала. Заступав квітень. Біля домовини тихо плакала музика, а поряд, схиливши голову, сидів рідний брат покійного, який прилетів з Грозного.

Ім’я Вартан з вірменської означає подарунок. Саме так нині трактую наше нетривале, але значуще приятельство з мудрим, шляхетним Вартаном Маркар’яном – як великий дарунок  Долі.

Loading...

Коментарі до Дарунок долі

  1. mvartanart сказав:

    Автор статті: Григорій Титаренко

  2. Віктор сказав:

    Теплий спомин,і як повно, широко і гарно розкрита людина.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company