Час інформаційних технологій мінливий і швидкий. Зблизилися відстані, інтернет зв’язав усю землю павутиною. Усе набуло нечуваного темпу, ритму, змін.  Сьогоднішнє витискає вчорашнє, а позавчорашнє геть стирається із пам’яті.  Бо інформації, яка рушиться на наші голови, як того снігу.  То ж я – про сніг.

…Колись за дитинства, яке я пам’ятаю в найдрібніших деталях, снігу було – море!

…Таких снігів не бачив я з дитинства
Снігів таких з дитинства не було! 
Як над дверима замітало лиштви,
Як замітало по дахи село!..

Зараз  така зимова картина виглядає вельми рідкісною, а для молодшого покоління й зовсім диковинною. Сніги з морозами кудись пропали. Щезли. Наче, те ж небо, ті ж хмари лишень сніги не народжуються. Українські зими стали туманними, дощовими, теплими… Вони втратили свою поетичність і користь, адже для землі сніг, ще й як потрібний. Його чекає зернина, зронена у ріллю  восени, стебло фруктового саду, аби шкідлива комашня не перезимувала, та найбільше його чекали ми, діти…     Школярики, лаштували для пташок годівнички і знали – від великого снігу вони найбільше потерпають. А лісівники допомагали звірині –  заздалегідь наставивши в лісі копичок пахучого сіна…

Для дітлашні та сніжно-морозяна зима була великою втіхою, неповторною, казковою, коли твої розчервонілі щоки так гармонійно квітнули на фоні білосніжних пустель!..

… Ми йшли у сніг. Глибокий сніг, сніжище!
Петляючи в тунелях навмання,
А сніг ставав все вищим, вищим, вищим
І зростом нас усіх переганяв!

…Я сумую за великими снігами. Мені шкода, що вони полинули в глибокі далі. Чи провернуться?..