ГІРКИЙ ЧУЖИЙ ОГІРОК

Давним-давненько  взимку зайшов на базар. Ятка вабила теплою веселкою кольорів: апельсини, гранати, ківі з бананами. А де ж яблука?
 Звиняйте, яблука в Африці не ростуть, відказала продавчиня.

Відтоді багато чого спливло, але мало що змінилося. І, схоже, якби не ота закордонно-заморська «африка», не мали б ми сьогодні  вдосталь на столах навіть городини. Гаразд, через несприятливу погоду цього року не вродила картопля, і хоча імпортери вже на початку осені завезли її понад вісімнадцять тисяч тонн, ціни все одно вдвічі-втричі вищі за минулорічні. Скажете, що зате цибуля подешевшала? Але ж її упродовж сезону, від осені до осені, імпортовано аж 87 тисяч тонн – у 26 (!) разів більше, ніж попереднього року. В цілому наша аграрна держава торік завезла з-за кордону рекордні понад чверть мільйона тонн овочів! За сезон іноземні постачальники заробили в Україні 155 млн доларів, відзначають аналітики.

Відразу ж знайшлися і вітчизняні тлумачі цього овочевого конфузу. Мовляв, немає ринку землі, а на орендованих паях фермерам невигідно вирощувати городину. Ото як скуплять наділи, тоді й зарясніють на них приватні помідори з огірками.

Даруйте, але ж відсутність того ж таки ринкового обігу сільгоспугідь не завадила нашим латифундистам вивести Україну в трійку зернових держав світу. По сімдесят мільйонів тонн збіжжя збирають  щороку «безземельні» аграрні олігархи!

Висловлю парадоксальну думку. Саме у наших зернових успіхах і криється отой вірус занепаду городництва. Домінування великих агрохолдингів,  що спеціалізуються на пшениці, соняшнику і ріпаку,  загорнули затратну овочеву борозенку. Чимало моїх знайомих фермерів давно скоротили чи й зовсім відмовилися від вирощування, наприклад, помідорів. Бо кожному саджанцю потрібні руки, бажаний полив, а надійде час – гайда швидко збирати і морочити голову, що з тим урожаєм робити. М’яка соковита городина хутко псується,  а переробки по селах давно вже немає. З картоплею чи морквою теж не легше – потрібні  сховища.

Інша справа – зернові та олійні. Жодної головоломки: культура ще в полі, а трейдери вже приїхали з фермером домовлятися, скуповують зерно від комбайна.

Як не обмежуй законодавчо кількість гектарів «в одні руки», при тотальному ринковому розгулі, який нам сьогодні  пропонують, концентрація земельних наділів буде лише зростати. Латифундії до решти знищать дрібне фермерство і залишки овочівництва. На безмежних полях набагато вигідніше вирощувати монокультури під які «заточені» технології і потужну техніку. Собівартість такого виробництва в рази менша, ніж вирощування трудозатратних помідорів чи цибулі. Огірок ріпаку не конкурент.

Не забуваймо ще одну важливу проблему – соціальну. Дрібні фермери, які вперто продовжують саджати капусту і болгарський перець, дають роботу не одному-двом механізаторам, а цілій бригаді найманих робітників. Нехай навіть і йдеться про сезонний підробіток, але для селян і він украй важливий. Крім того, більшість фермерів, що орендують паї, нині надають власникам чимало дрібних послуг – виорюють городи, підвозять харчі, зрештою, беруть  на себе витрати з поховання… Маю сумнів, що такий порядок збережеться, коли шубовснемо у ринковий вир. Продав власник земельний пай – і хай собі чекає смерті в облупленій хаті, Бо хто йому що тепер винен?

Наші державні мужі часом скидаються на безтурботних першокласників. Школярський портфель заважкий? Викиньмо читанку. Мовляв, якщо не навчилися господарювати, то продамо «Укрпошту» із «Укрзалізницею», пустимо землю з молотка….

Дивно, але отакі застереження радикальні реформатори сприймають як категоричне заперечення ринку. Нічого подібного! Земля потребує обігу. Без цього, справді, в аграрний сектор не надійдуть інвестиції, передовсім, у переробку, та й «тінізація» оренди приватних паїв і державних наділів лише посилюватиметься. Тільки потрібен не просто ринок, а продумані заходи і обмеження, принаймні, у перехідний період, які не дозволять добити вмираюче українське село, допоможуть йому відродитися.

Можливо, спершу продавати державні землі, що потребують рекультивації. Очевидно,  якась частина має залишитися недоторканною, як стратегічний фонд. Потрібна державна підтримка з розвитку сільських кооперативів для дрібних фермерів і сімейних господарств, потрібні податкові вікна для капіталовкладень у місцеву переробку. Щоб, як і раніше, у кожному великому селі був консервний чи ковбасний цех, свій маслозавод. Тоді й місцеві фермери, крім базару і перекупників, матимуть нові канали для збуду продукції. І нові робочі місця, про які роками говорять, з’являться. Тоді й помідори густо зачервоніють, а свій огірок  не гірчитиме…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company