ХРЕЩАТИЦЬКЕ РОЗДОРІЖЖЯ

Хрещата долина. З прадавніх часів тут перетиналися шляхи, що вели до Княжого міста, ремісничого Подолу, на Берестове. Сьогодні не так вже багато киян можуть згадати, що споконвічна назва головної вулиці Києва (з 1923-го по горезвісний 37-й) чотирнадцять років носила ім’я більшовика Воровського. «Добре, що Хрещатик «декомунізували» ще у сталінське лихоліття», – думав, крокуючи мимо монументальних гранітних цоколів будинків, моїх ровесників. Колись довідався, що столична вулиця має тезку в Черкасах. Там є теж свій Хрещатик. Отак міркуючи, підійшов до знаної змалечку невеликої кам’яниці. Будинок за номером 27-а трохи виступає з шеренги вищих статечних сусідів.  Єдиний вцілілий з довоєнних часів на «непарному» боці Хрещатика. Тут – штаб-квартира Національної спілки журналістів України (НСЖУ). І ми домовилися поспілкуватися з першим секретарем Спілки Сергієм ТОМІЛЕНКОМ. 

З досьє «Грінченко-інформу»:

Сергій Томіленко народився 18 березня 1976 року в Черкасах. Має вищу математичну освіту. 12 років (1998-2010 рр.) був головним редактором обласної газети «Нова Доба», редакція якої розташована на черкаському Хрещатику. Паралельно студіював сучасну журналістику в IREX ProMedia Україна, вивчав роботу місцевих медіа у США, Бельгії, Нідерландах, Китаї, Грузії. Випускник Школи політичних студій (проект Ради Європи). З 2006 р. очолював Черкаську обласну організацію НСЖУ. У травні 2012 р. призначений першим секретарем НСЖУ. З березня 2014 р., після призначення голови НСЖУ Олега Наливайка головою Держкомтелерадіо України, відповідно до Статуту НСЖУ виконує обов’язки голови Спілки.

– Пане Сергію, йдучи Хрещатиком згадував буремні події, що розгорталися тут в часи Революції Гідності. І Героїв «Небесної Сотні», які віддали життя за Єдину Європейську Україну. Сьогодні, коли наше суспільство роздирають протиріччя, не питатиму, чи ті жертви не були марними. Натомість, чи виконали медіа свою функцію єднальної ланки поміж різними секторами суспільства?

– Якщо говорити про об’єднання суспільства, то це спільна мета і завдання, яке не одними журналістами повинно виконуватися. Йдеться про цивілізований устрій нашого суспільства. Коли нові лідери, які проходитимуть через сито виборів, створюватимуть для ЗМІ належну атмосферу: щоб медіа не відчували тиску з боку власників, олігархів, щоб був належний рівень політичної культури. А нині влада і суспільство, на жаль, не забезпечили нам такого клімату, щоб ЗМІ були об’єктивно незалежними. З одного боку, для медіа викликом є економічна криза і брак коштів від праці на медіаринку: люди не мають грошей, щоб переплачувати видання, платити за доступ до ЗМІ. А з іншого – зменшився ринок реклами.

– Це посилює залежність ЗМІ від його власника?

– Не можна казати, що всі журналісти залежні, що всі медіа викривлюють реалії. Але в нас критично мало незалежних ЗМІ, які не є чутливими до побажань своїх засновників, до політичних лідерів.

Одна з вимог Євромайдану – створити на базі державного телебачення суспільне мовлення. Чому цей процес затягується і відверто буксує?

– З часу ухвалення закону про суспільне мовлення цей бюрократичний процес дуже складно просувався. Але найближчим часом буде визначено керівника національного суспільного мовника, повністю сформують керівництво, вже запрацювала Наглядова рада. На момент нашої розмови Україна як ніколи наблизилась до історичного моменту старту реальної роботи абсолютно незалежного (принаймні за тією моделлю, яка визначена законом і схвалена міжнародними експертами) радіо- і телевізійного суспільного мовника з відповідною мережею регіональних телерадіоканалів.

– Стартовий рейтинг якого – в третій десятці…

– Навіть, якщо Україна побудує ідеальний телеканал за певними стандартами BBC, справді, буде виклик: як з третього десятку рейтингу вийти в лідери. Йдеться про окремий, особливий статус суспільного мовника: дотримання стандартів, суспільний інтерес, об’єктивну редакційну незалежність. І якщо створиться цей канал, а його ніхто не дивитиметься, то це теж буде невдача реформи.

Може й тому, що під час цієї реформи намагаються воза поставити спереду коней: весь час визначаються з тим, хто керуватиме суспільним мовленням, і майже не йдеться про контент, про кінцевого споживача медійного продукту – глядача, який зголоситься платити за надану послугу. Вже не кажу про те, що це має бути успішний бізнес-проект –  як у тих країнах, де суспільне мовлення розвинене.

– Справді, коли закон про суспільне мовлення обговорювали, можливо, недостатньо дискутували, яким має бути контент, а більше йшлося про технічні моменти: як об’єднати ОДТРК в єдину юридичну особу, як передати це майно, які потрібні урядові рішення. Думаю, для професіоналів ті питання були очевиднішими за суто господарські моменти. Тому їх залишили на потім. А тепер, коли наглядова рада обиратиме керівництво суспільного мовника, складовою цього конкурсу і складовою презентування має бути саме блок, пов’язаний з продукуванням професійних медіаматеріалів. На мій погляд, зараз ці дискусії вирівняються. А щодо рейтингу, на «UA Перший» мало коштів, мало обладнання, їхнім новинами важко конкурувати з провідними приватними телеканалами. Особливо, коли йдеться про регіональні держтелерадікомпанії…

– Але ж там були доволі потужні мовники, які заповнювали ефір власним високоякісним контентом. Та ж таки полтавська «Лтава», херсонська «Скіфія», закарпатська «Тиса» тощо. Чи реформування не перетворить їх з авторитетних локальних мовників на таких собі ретрансляторів «UA Перший»?

– У менеджменту була ідея ліквідувати всі ОДТРК, об’єднавши їх в уніфікований Другий національний телеканал, де всі регіони мали б свій ефірний час. І нині могли б говорити про повну ліквідацію ОДТРК, перетворення їх на обласні корпункти. Але НСЖУ підтримала журналістів регіональних мовників –  у тому, що така руйнація вже побудованої мережі була б помилкою, якщо не злочином. Об’єктивно, новини на полтавський «Лтаві» мають набагато вищий рейтинг серед полтавців, ніж новини на «UA Перший». Те саме спостерігаємо в будь-якому регіоні. Тому ключовим досягненням є те, що ідею збереження регіональних мовників було почуто: вони розбудовують своє мовлення. Так, вони втратили статус юридичної особи, але для аудиторії це не має значення. І нове керівництво Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) мусить забезпечити, щоб місцеві команди розбудовували ефективні регіональні телеканали, виробляли те, про що ви говорите, – достойний контент. Сьогодні у нас паралельно зі створенням суспільного мовлення триває реформування комунальних і державних друкованих ЗМІ. Але коли ця реформа зрушилася? Коли влада відчула, що тиражі газет через кризу, згортаються, що люди все більше віддають перевагу телебаченню, інтернету. Тобто – коли прийшло усвідомлення, що газети вже не настільки очевидний ресурс втримання влади.

– Це в центрі, а в глибинці – навпаки: довіра до локальних медіа дуже висока.

– Так, але об’єктивно позиції місцевих газет в регіонах 5-10 років тому були сильнішими. І вони економічно були міцнішими, мали більші тиражі, обсяг. Базова мета, яка стоїть під час медійної реформи, – позбавити державу, посадовців прямого впливу на редакційну політику. Це процес цивілізованого розлучення. Інше питання, чи вдасться вижити на ринку цим локальним медіа? Ми в Спілці підтримуємо роздержавлення друкованих ЗМІ і вважаємо своїм здобутком, що закон ухвалено в тій редакції, яку відстоювала НСЖУ. Трудовий колектив стає власником газети, відповідальним за своє майбутнє: засновує приватну редакцію і продовжує видавати газету. Інша справа, зовнішні умови – як, здобувши повну незалежність від влади, досягти комерційного успіху. Це головний виклик.

Роздержавлення ЗМІ і гібридна війна, яка має величезну інформаційну складову. Хто ж здійснюватиме державну інформаційну політику, якщо державних медіа, особливо на місцях, фактично не буде? Не факт, що вони, власники видання, стоятимуть на державницьких позиціях – це по-перше. По-друге, якщо це бізнес-проект, ним може зацікавитись дуже сумнівний спонсор, задля «своєї» інформаційної політики. Як тут бути?

– «Державна інформаційна політика» – так красиво звучить… Сам факт існування державних або комунальних газет не означає, що в Україні ефективна державна інформаційна політика. Візьмемо комунальні ЗМІ і побачимо море негативних прецедентів безвідносно до закону про роздержавлення. Їх не фінансують, місцеві чиновники намагаються забрати приміщення, звільнити редактора тощо. Статус комунальних видань шкодить багатьом редакціям. Бо вони є підзвітними чиновникам. А ті місцеві політики – доволі цинічні: зараз він кричить на сесії районної ради про патріотизм і любов до України, а другим рішенням забирає у редакції приміщення і садовить туди «свою» людину. Фактів таких у нас море.

– Існує велика системна проблема, про яку нещодавно згадувала на одній з прес-конференцій керівник ГО «Детектор медіа» Наталія Лігачова, – брак політичної волі надати прозорості походженню джерел фінансування ЗМІ. Зокрема, йдеться і про відверту іноземну інтервенцію на нашому інформаційному просторі. Що тут можна заподіяти?

– Звичайно, має бути прозорість фінансування: хто власник, звідки він ці кошти надсилає. Це повинні відслідковувати відповідні служби. Разом з тим необхідно моніторити ЗМІ, професійно аналізувати і тоді говорити: в контенті, змісті цієї газети, інтернет-видання, телеканалу – ось тут брехня, там брехня… Доводити і показувати, що їхня політика антиукраїнська. А затим звертатися до суду. Сьогодні інструментів для реагування достатньо, просто вони неефективно використовуються.

Коли створювався Мінінформполітики, пам’ятаю як тут, в конференц-залі НСЖУ Юрій Стець доводив присутнім надзвичайну потребу такого міністерства. Але ефект від його роботи, по щирості, не вельми помітний…

– У нас достатньо вже існуючих органів, і ми від початку критикували створення Міністерства інформаційної політики. Коли йдеться про високий рівень політичної корупції, про сторонні впливи, коли знову говоримо про безкарність злочинів проти журналістів… Зараз оновлена прокуратура розвалює такі справи. У нас дуже багато конкретних фактів неефективності державної машини. Очевидно, що неможливо в неідеальному суспільстві проводити ідеальну інформаційну політику. Як приклад – вбивча політика нового керівництва Укрпошти: жоден уряд в Україні ще не блокував повернення редакціям газет передплатних коштів. Мотивується це браком грошей на мінімальну зарплату поштарям. Вони просто забрали чужі гроші і не віддають. А це – 200 млн. гривень! То про яку ефективність інформаційної політики можна говорити? Та ще монополіст поштового зв’язку ініціює підняття на 50% тарифів за доставку періодики. І сьогодні сотні видань говоритимуть про неефективний уряд, ворожий до газетярів. Наші лідери мали би зупинити нинішній менеджмент Укрпошти, знайти інший спосіб розвитку цього монополіста.

Чи потрібна нині така організація, як Національна спілка журналістів?

– НСЖУ – це традиційне велике добровільне об’єднання журналістів України. Наше ключове завдання – допомагати журналістам, захищати їх. Якщо нам вдасться робити це ефективно, то це і буде виконання нашої місії. З часу початку Євромайдану по сьогодні скоєно понад 800 інцидентів фізичної агресії щодо журналістів. Зрозуміло, що об’єктивною причиною багатьох брутальних нападів на журналістів є події Євромайдану, агресія Росії при анексії Криму та окупації частини Донбасу. Однак, хоч і вагома, це лише частина проблеми. За три роки так і не маємо прецедентів покарання за побиття журналістів, виштовхування їх з офіційних зібрань чи нищення апаратури.

Вас задовольняє рівень журналістської солідарності в Україні?

– Не задовольняє. Солідарність відсутня як культура. Конкуренція між олігархами перекидається на протистояння між працівниками олігархічних медіа. Солідарність підвищилася в рази в часи Євромайдану, під час війни коли трагічні втрати об’єднують. Але потрібно виховувати культуру корпоративної солідарності. Маємо об’єднуватися – це інструмент нашого виживання. І коли говоримо про безкарність прокурорів чи нової поліції, треба усвідомити: вони за нас не захищатимуть наші права. Тож будемо їх підштовхувати, тримати справи на контролі.

Міжнародний аспект діяльності НСЖУ. Зокрема, яку участь Спілка бере у боротьбі за звільнення Роман Сущенка?

– Звичайно, в міжнародній діяльності Спілки визначальною є солідарність з колегами, які переслідуються російською владою. Зокрема, йдеться про заарештованого в Москві Романа Сущенка та переслідування в Криму Миколи Семени. Ми використовуємо будь-який міжнародний майданчик для привернення уваги: чи це ОБСЄ, чи Міжнародна Федерація журналістів (МФЖ), чи ЮНЕСКО. Домагаємось міжнародних заяв, бо вони важливі. Те, що Україна солідарна зі своїми українцями, – це очевидно. Важливо, щоб був саме зовнішній фактор тиску. Крім заяв солідарності, крім всіх заходів інформаційної підтримки також вирішуємо практичні речі. Сьогодні завдяки міжнародним контактам знайшли партнерів, які допомагають забезпечувати юридичний захист Миколи Семени, надають йому матеріальну допомогу. Також завдяки партнерам суттєву допомогу отримала родина Романа Сущенка. Нещодавно Спілка висунула Сущенка на здобуття Всесвітньої премії ЮНЕСКО – «Гільєрмо Кано за внесок у справу свободи преси». Це дасть додаткову можливість для зовнішнього тиску на Росію. Але треба розуміти, що свобода Романа Сущенка залежить від однієї людини, і ми знаємо прізвище цієї людини.

В цьому контексті трохи дивним є рішення Адміністративного комітету (AdCom) МФЖ від 15.12.2016 р. провести на пропозицію Союзу журналістів Росії наступне засідання Виконавчого комітету та загальні річні збори Федерації у Москві. Незалежна медіа-профспілка України (НМПУ), яка нарівні з НСЖУ представляє нашу країну у МФЖ, у своїй Заяві  ще 23 січня (розмова з С. Томіленком відбувалася через місяць, 22 лютого 2017 р., – А. М.) закликала МФЖ перенести зібрання на нейтральну територію, інакше бойкотуватиме їх. А яка позиція НСЖУ?

– Ми зараз з’ясовуємо для себе масштаб проведення заходів у Москві. Мова про проведення засідання виконкому МФЖ як вузького кола, для затвердження річного звіту, фінансового звіту… Але він матиме технічний статус річних зборів. Ми зараз на прямих переговорах і спілкуванні з офісом МФЖ в Брюсселі. За фактом отримання цієї інформації будемо радитися в нашому колі. Очевидно, що Україна має бойкотувати проведення цих заходів. Але, з іншого боку, у разі проведення цього зібрання актив МФЖ має привернути й акцентувати увагу на утисках свободи слова у Росії, на утисках українських журналістів і проявити солідарність з Романом Сущенком, Миколою Семеною. Втім треба реально дивитись, що ця подія технічна.

Але ж російська пропаганда вдало використає цей захід, і самим своїм фактом проведення зібрання у Москві, МФЖ реально підтримає політику РФ щодо утиску свободи слова?

– Російська пропаганда вигадує на ходу все, що вона хоче. Чи буде конгрес, чи не буде… Такий загальний підхід МФЖ: в Туреччині відбуваються утиски свободи слова, багато журналістів ув’язнених. І Федерація наприкінці минулого року провела спеціальну конференцію в Туреччині, і висловила солідарність із ув’язненими турецькими журналістами. Ми маємо бути вдячні, що МФЖ робить вже не одну заяву солідарності із Семеною та Сущенком. МФЖ – це велика міжнародна журналістська спільнота. Це як ООН, в яку інтегрована Росія. Чи вийшла Україна з Організації Об’єднаних Націй?

Відмову від проведення зібрання у Москві певною мірою можна ж розглядати і як санкцію… Гаразд. На завершення нашої розмови, в чому змінився Сергій Томіленко, а в чому залишився таким самим, коли переїхав з Хрещатика черкаського на Хрещатик столичний?

– Зрозуміло, що це досвід масштабу спілкування з багатьма. Я думаю, що у базових питаннях пошуку справедливості  не змінився. Я так само і в Черкасах відстоював інтереси журналістів, не мирився у випадках, коли були спроби тиску на мене. А інші зміни – це більше контактів з журналістами, більше бачиш внутрішню кухню, що рухає людьми. Це й корисний міжнародний досвід, коли бачиш, наскільки культура спілкування там об’єктивно вища, ніж у багатьох наших колег, які беруть участь у міжнародній діяльності.

***

Не дослухався відповіді на своє заключне запитання – за мене працював диктофон. Дивився на 40-річного впевненого у собі першого секретаря Національної спілки журналістів України, який за розлогим столом у просторому кабінеті з вікнами на Хрещатик пояснював, що міжнародний форум журналістів у Москві (а саме так подадуть цей захід МФЖ російські, даруйте на слові, «пропагандони») – це суто «технічні збори», і «ми маємо бути вдячні, що МФЖ робить вже не одну заяву солідарності із Семеною та Сущенком».

З часу цієї розмови минув майже місяць. На момент підготовки публікації на офіційному сайті НСЖУ – як було, так і є: жодної реакції Спілки на московське зібрання МФЖ.

Ворог працює. Підступно, витончено. Вже і з країн ЄС чуємо, що Європа, мовляв, втомилася від України, що подальша конфронтація з РФ не потрібна, навіть безглузда. В рамки цього гібридного мегапроекту московські «технічні збори» чудово вписуються.

Мимоволі запитання до колег по журналістському цеху і НСЖУ: «писуча» братіє, агов, а ви взагалі чули про цей московський вояж МФЖ? (ось фотокопія оригіналу електронного повідомлення МФЖ про проведення зустрічі у Москві, надана авторові головою НМПУ Ігорем Чайкою).

Маю окреме звернення до регіональних організацій, до Секретаріату НСЖУ. Колеги, а вас інформували про це рішення? Якщо так, то чому досі ніде не можу знайти вашої реакції?

За свою понад чвертьстолітню журналістську практику не бачив особливого сенсу вступати до НСЖУ. Цілком вистачало членства в НМПУ, Національній спілці кінематографістів. Але пристав на пропозицію колег, творчістю яких захоплююсь, а їхню дружбу ціную. Перед вступом, як і належить, вивчав статут організації. На мене чекало неприємне відкриття: порівнюючи три статути (НСЖУ, НМПУ, НСКУ), прийшов до висновку: статут журналістської спілки виявився найменш демократичним. Участь окремого спілчанина у прийнятті рішень – мінімальна. Зате вся структура організації чітко виписана під одну особу – голову Спілки. І це при тому, що журналістів у світі, де панує свобода слова, називають «watchdogs of democracy» – сторожовими псами демократії.

За статутом НСЖУ, найвищим керівним органом, де вирішуються всі основні питання діяльності спілки, є з’їзд. Серед питань, які належать до його компетенції, – обрання керівних органів: голови та членів ревізійної комісії, затвердження складу правління з осіб, делегованих регіональними організаціями. Проте Секретаріат Спілки, котрий як виконавчий орган фактично керує організацією впродовж п’ятирічної каденції, з’їздом не обирається. Затверджується правлінням, за поданням голови. Як і перший секретар. Який, за нормами статуту, «у разі відсутності голови виконує його функції». То де ж тут демократичне обрання?

P.S. Завершуючи роботу над матеріалом, поцікавився у Ігоря Чайки, якою була реакція МФЖ на заяву НМПУ щодо проведення зібрань у Москві. «На жаль, ніякої – цілковитий ігнор і мовчанка», – відповів пан Ігор. Це так, до слова, про культуру корпоративної солідарності, про надважливість спільних дій українських журналістських об’єднань на міжнародній арені в умовах кривавої гібридної війни. А правдивіше – в час російської військової агресії.

 

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company