Я уникав новин уже другий місяць. Не читав інформаційних стрічок. Вирішив, що так легше і безпечніше. Спочатку зіскочив з телевізійної «голки», потім – з інтернетної. Лише через чужі розмови у маршрутках і поїздах «плив» потоком новин, зате не топився в них, наче сліпі цуценята.

Грім гримнув 16 вересня. Подруга зранку прискіпливо нарадила: «Проглянь цю статтю, ось переглянь…». Я склав зброю надвечір. Забив у пошуковик потрібні ключові слова і натиснув лінк. Першим з’явилось фото – дід у військовій формі з медалями і цигаркою. Кімната у похмурих тонах. Старий вдивляється у вікно, а в очах  – уселенський смуток.

Я прочитав статтю. І вже не міг заспокоїтись.

Історія, написана нервами

Чоловік на фото – Станіслав Петров, 1983 року – радянський підполковник. Тоді, у ніч із 25 на 26 вересня, він чергував на командному пункті системи попередження ракетного нападу (СПРН) Серпухов-15. Тільки-но народилася нова доба, як космічний механізм SKYNET ударив на сполох: США запустили балістичну ракету. У бік СРСР. Згодом система сигналізували ще про 4 пуски ракет. Ситуація – патова.

–  Машина показує найвищу достовірність. Сирена реве… На стіні горять великі червоні літери: «СТАРТ». Отже, ракета точно пішла. Я подивився униз на свій бойовий розрахунок. Підвищив голос, наказав негайно зайняти пости. Треба було все перевірити, – згадував Станіслав Петров.

Однак, ані служба візуального контакту, ані надгоризонтальна радіолокація не підтвердили ракетний запуск. Офіцер мав приблизно 15 хвилин, щоб доповісти керівництву. Якби він підтвердив інформацію і доповів – радянські боєголовки злетіли б, націлившись на нью-йоркські хмарочоси та вашингтонські капітолії.

Молоді роки. Фото Russia Beyond the Headlines.

Однак Станіслав Петров повідомив урядовим зв’язком, що комп’ютерна система помиляється. За декілька хвилин усі зрозуміли: підполковник розсудив правильно і зумів уберегти дві супердержави від обміну ядерними ударами. За півроку розслідувань виявилося, що у такий спосіб над військовиками «пожартували»… сонячні бліки.

Це лише поверхова реконструкція тодішніх подій, змонтована з уривків інтерв’ю. Жодної документації про подію журналісти не знайшли: архівів, схоже, не збереглося. Єдиним літописцем тієї вибухонебезпечної ночі був сам Петров.

Я недовірливо поставився до прочитаного, адже історія скидалася на кіношну. Але потім, перечитавши іноземні публікації, не знайшов аргументів: навіщо запускати міф про радянського «міцного горішка»? Qui prodest?

Армійці своїх не кидають?

Важко уявити, яке покарання «світило» Станіславу Петрову у разі помилки. На той період Кримінальний кодекс РРФСР містив 64-ту статтю про державну зраду. За нею винуватця могли розстріляти чи запроторити до в’язниці на 10-15 років. Утім, версії завжди теоретичні. Насправді – хто судив би підполковника у разі ядерної світової війни? Сумніваюся, що був би на те час.

Отож бути офіцеру героєм? Де там – не так сталося, як гадалося. Незважаючи на обіцяне генерал-полковником Юрієм Вотінцевим «заохочення», керівництво висунуло до Петрова претензії. Буцім і бойовий журнал не заповнив, і проштрафився… А героїчного вчинку підполковника ніхто не помічав, і всерйоз не спиймав.

За рік Станіслав полишив армію. Оселився з жінкою і двома дітьми у містечку Фрязіно під Москвою. Про цю «нештатну ситуацію» не розповідав нікому, навіть близьким.

– Цю секретну інформацію (я вже не пам’ятаю рівня секретності) він не мав права поширювати навіть серед рідних. Батько про роботу ніколи нікому нічого не говорив, – розповідав на радіо «Свобода» син Станіслава  Дмитро Петров.

Довгий час колишній офіцер конденсував у душі руйнівний стрес і численні перенапруження. Достеменно про цей період нічого не відомо. Я не збираюся домислювати і фантазувати, як Станіслав Петров топив бойовий дух в оковитій, бив власних дітей або думав про суїцид. Знаю, що наприкінці 90-х він працював охоронцем у столиці. Знаю, врятувавши світ від катастрофи, не зміг захистити кохану жінку від раку. Дружина Раїса померла у 1997 році. Поїзд підполковника поволеньки котився під укіс.

Треба жити. А як?

Пригадайте свій 1998 рік. Я пам’ятаю лише нескінченні роз’їзди, друкарську машинку на батьковій роботі та цукерки Mamba, які прилипали до зубів. Світ здавався яскравою плямою.

Восени 1998-го Станіслав Євграфович Петров нанизував сірі будні у фрязінській панельці разом із сином. Грошей бракувало. Донька мешкала окремо, зі своєю родиною. Тієї ж осені німець з Оберхаузена Карл Шумахер побачив у виданні Bild публікацію про колишнього підполковника і його мужній вчинок. Разом з другом Гельмутом Хьоном купили квитки на найближчий авіарейс до Москви. Летіли з єдиною метою – потиснути руку Петрову і подякувати.

Та сама замітка у Bild. Фото з особистого архіву Карла Шумахера

Нові закордонні знайомі запросили радянського офіцера у гості. Шумахер хотів, щоб Станіслав Петров розповів німцям про той випадок на чергуванні. І вже у грудні сивочолий герой прилетів до Дюссельдорфа. Спілкуючись з німецькими журналістами, Петров описував тривожну ніч у вересні 1983-го як «просто робочий епізод», коли він добре спрацював. Поїздка стала для підполковника доленосною. Він нарешті «виліз» із мушлі та відкрився світу, а світ, у свою чергу, дізнався про нього.

Інформацію про Петрова перевіряли 8 років, тож лише взимку 2006-го його запросили до штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. І нагородили кришталевою статуеткою: рука, яка тримає планету. З написом: «Людині, яка запобігла ядерній війні». Ще через 7 років московському пенсіонеру вручили Дрезденську премію – за те, що запобіг збройному конфліктові. Поки збайдужіла батьківщина надсилала йому лише комунальні платежі, «гнилий Захід» захоплювався і визнавав героїзм Станіслава Петрова.

Кіносповідь

Пора зів’ялого листя фантастичним чином супроводжує Петрова. Він народився 7 вересня 1939-го. Наприкінці вересня 1983-го здійснив подвиг. Того ж таки місяця, але вже у 1998-му двоє німців витягнули пенсіонера з небуття. А вже у жовтні 2014 року данський режисер Пітер Ентоні презентував біографічний фільм «The Man Who Saved the World» – про історію Станіслава Петрова.

Постер кінокартини Пітера Ентоні. Фото CISSM

Я завантажив стрічку на свій комп’ютер за 4 хвилини. Фільм у данця вийшов дивним: ніби й документальний, але з художньою композицією. Станіслав, який зіграв там головну роль, не мав акторського хисту і картинно-незграбно лиш повторював: «Чорт забирай!» Все це подеколи скидалося на фарс.

Ось він лежить із цигаркою на облупленому дивані серед чорно-білих фото та гори порожніх пляшок і вигукує: «Недоумки! Журналісти хрінові!» За мить – отримує нагороду і визнання в яскравій залі ООН. Ще трохи – і Петров зустрічається з улюбленим актором Кевіном Костнером, у його трейлері. Розмовляють: підполковник, щасливий як дитина, – і знаменитий актор. Кадри чергуються окремою кіноповістю, де збитошник, що грає молодого Петрова, доглядає хвору дружину і віддає накази на командному пункті. Наприкінці стрічки реальний Станіслав Петров мириться з матір’ю. За фільмом, вони не спілкувалися і навіть тривалий час конфліктували.

Ще один німецький знайомий Станіслава Петрова доктор Лео Ензель цього року написав: «…Данський режисер цинічно використав його історію як справжню золоту жилу». Після цього Петров знову заховався у мушлю і ще довго ставився з недовірою до кіношників і журналістів. Якщо так – чи не штучно був побудований отой берлінський мур мовчання між матір’ю і ним? Та й взагалі, що з екранного правда, а що домисли?

Такі риторичні запитання напосілися на мене після перегляду фільму.

Остання весна офіцера

Карл Шумахер щороку вітав Станіслава Петрова з днем народження. Цієї осені, зателефонувавши на знайомий номер, Карл почув чужий голос. Після розмови він опублікував на власному сайті сумний пост.

Приблизний переклад: «Помер Станіслав Євграфович Петров. 7 вересня 2017 -го, як і кожного року, я дзвонив Станіславу Петрову, щоб привітати з днем народження. Я був шокований, коли його син Дмитро Петров  відповів по телефону, що батько помер. Спілкування було настільки важким, що він не сказав мені дату смерті. Я попросив Дмитра надіслати мені лист на e–mail. У Станіслава Петрова збереглася моя електронна адреса. За годину я зайшов на e–mail».

«Добривечір, шановний пане Шумахер. Я син Станіслава Петрова, Дмитро. Батько помер 19 травня 2017 року».

Смерть радянського офіцера не зацікавила великі ЗМІ. Першим для широкого загалу про відхід Петрова у кращі світи написав німецький WAZ – 14 вересня, через 4 місяці після трагедії. Потім уже російські сайти і друковані видання надолужили прогаяне. Запізнилися. Жоден російський посадовець чи політик не завітав до Петрова, не домігся достойних житлових умов для бійця старої гвардії, не подякував і не подарував квіти. Моторошно, бо легко можу уявити аналогічне і в наших, українських декораціях.

Підполковнику ніхто не пише

Можливо, головна проблема історії Станіслава Петрова в тому, що власній країні він не був потрібним. Можливо, влада (і радянська, і пострадянська) не знає, що робити з людьми такого архетипу і калібру. Скоріше за все, вони були б горді за солдата на кшталт Кріса Кайла. Невже у збоченій радянсько-російській Палаті мір і ваг героєм може бути лише той, хто вбивав, а не той, хто рятував?..

Ви запитаєте мене: чи змінилося моє життя відколи дізнався про подвиг Петрова? Аніскільки! Я лише збільшив дистанцію між моєю п’ятірнею і телевізійним пультом, видалив з «обраних» сторінки Громадського, Бі-Бі-Сі та Insider. В оперативних, «соціально значущих» новинах не бачу і найменшої користі. Перманентно слідкувати за ними ближчим часом не збираюся.

Станіслав Євграфович Петров (1939 – 2017). Фото TIME

Але, прочитавши той матеріал, я зрозумів – теж винен. Якби ж тільки повернутися в минуле, потрапити на німецькомовний сайт, що писав про нагородження Петрова за кордоном у тому далекому 2006-му. Знайти контакти, дізнатися e-mail – і надіслати йому листа, підтримати, розпитати…

Тож я пишу тепер, бо хочу уклонитися Героєві. Цей текст – подяка людині, що врятувала світ. Подяка від того, хто міг не народитися, якби не його подвиг. Відтепер я завжи пам’ятатиму про нього. Ця пам’ять – найцінніший мій подячний карб.