Груша

ПАМ’ЯТІ ДІДА СЕМЕНА


Сучасні технології дозволять відновити втрачені комп’ютерні файли.  Людський мозок теж здатен на це. Але як? Відкрити закон тяжіння Ісаака Ньютона сподобило яблуко. Відновити файл пам’яті мені пособила груша: не знаючи законів фізики, на моїх очах очепилася корінням од землі і гепнула долу.

Дід Семен був старий-старезний, як і ота «лимонка», що росла в його городі, наполовину засадженому тютюном. Штамбуром. Тепер я знаю з Вікіпедії, що це сорт турецької махорки, а тоді це слово звучало для мене загадково й одночасно чомусь асоціювалося зі словом «стовбур». Дивно, чому?  Цигарку з рота дід Семен не випускав ніколи, мені думалося, що він і спить з нею. Його борода і вуса були кольору стиглого тютюнового листя і нагадували пасма тіпаних конопель, якими його дружина, баба Секлета, завішувала аж до ранніх морозів «холодну».

Заходити до їхньої повітки я вже не наважувався. Попри те, що, потрапивши сюди вперше,був заворожений дивною красою величезного рудавого листя, підвішеного рівними рядами на мотузочках, сплетених дідом минулої зими. З тих самих конопель, що довго сохли на сонці, довго були притоплені в ставочку за городом, знову висихали, а потім вірна йому Секлета тіпала їх, відбирала кострицю. Та до видива додалося щось: залоскотало в носі, побігло в голову і приємно замарудило. Стало приємно і страшно одночасно, бо ноги почали підгинатися, а листя штамбура перетворювалося на величезних золотавих копчених лящів… Дід Семен був гарним рибалкою: сіті чи ятері, які він плів з тих-таки конопель, завжди притягували рибу.

Коло груші всілася опасиста дерев’яна діжка з вибитим дном, а під діжкою ямка, а в ній тліли напівсухі гілочки вишні, сливи, обволікували ласкавим духмяним димком вервечу лящів, яких дід підвішував за голови до паличок на верхняку.

Лящів в’ялив, а окунів любив смажених. Незважаючи на замороку з ними. Люблю і я їх – в юшці, а особливо смаженими на пательні, на олії з нашої сільської маслобойні, де соняшникове насіння так уміють підсмажити, що потім на тому паляницю можна вчиняти… Тільки й знадобиться, що ложка солі…

Вже закортіло!..

Але ж я про рибу. Окунів чистити – для мене мука єгипетська. Бо нема у мене такої груші, як у діда. Стовбур укритий порепаною корою, місцями гострою як лезо. Луска прилипала, забивалася в розрепини, виблискувала на сонці скельцями битого люстерка до самої зими, доки дощами та сніговіями не спускало її на землю.

… Груша була стара, товста, висока, ширококрониста. Пару років тому вона захиріла і майже не родила, а тієї весни раптом забуяла квітом, як скажена. Немовби прощалася,згадуючи свою молодість. Не перед добром цвіла…

Влітку дід спав просто неба, під нею, бо крона її була така густа, що й дощ не пробивав. Залізти на неї було практично неможливо. Тож я чекав, коли грушки дозріють і самі почнуть падати до моїх ніг. Такі солодкі, соковиті, яскраво-жовті, злегка в’язали язика. Виспівали десь у серпні, коли літо вже потроху хилилося на спочин, і дід уже не спав під грушею, бо ночі вихолоджували, та й зорі, що о тій порі падали десятками, не давали заснути…

Я чатував під нею, обтяженою жовтими краплями плодів… Зі сходом сонця прибігав. Пора падати. Зорі в безвість, а грушки на землю. Щось і дід Семен пару днів і дров не рубає, і на рибалку не нафартовується.

Коли вранці прибіг з черговою інспекцією, боячись, що коза Машка, яка часто зринала з ошийничка, зробленого зі старої панчохи, може раніше за мене поласувати першою жовтою краплею, під грушею двоє дебелих, незнайомих мені чолов’яг, копали яму…

…Діда поховали того ж дня. Ще було жарко. Баба Секлета не плакала. Обличчя у діда було жовте, як грушки, що зорили на нього згори.  Діда опускали на конопляних віжках, бездоганно сплетених його ж вузлуватими, порепаними від віку й роботи руками. Коли труна загойдалася над безоднею ями, одна жовта крапля на дереві не витримала. Зірвалася, гупнула об віко і завмерла…

До вечора я просидів у верболозі, розмазуючи сльози. Плакав по дідові, і, можливо, по грушці, яка так невчасно обірвалася… Але вона була дідова, бо ту грушу посадив ще його дід…

Два дні сіяв дощ і я не виходив з хати. На третій день ранок заяснів і вихолов. Умите небо сяяло блакиттю. Я пішов до діда і до груші. Здалеку на тлі неба жовті «лимонки» здавалися нереальними. Груша нагадувала новорічну ялинку з гірляндами-ліхтариками. Це тепер я знаю, що жовте з блакитним як тепле і холодне – одне з найвиразніших кольоросполучень. Недарма ним захоплювався мій улюблений голландець Вінсент Ван Гог…

Після дощу земля на могилі була неземної чорноти… Могилу вкривали десятки грушок. Дощові каплі на них ще не висохли, вони переламували вранішні сонячні промені, сліпили очі і мимоволі видавлювали тихі сльози.

У нашого постійного автора Юрія ГАРМАША – Ювілей. Вагомий і світлий, як багаті жнива.
Батьки, полтавська рахманна отчина наділили його запашистим гроном добірних талантів. Легендарний кінооператор, один із співтворців кіношедевру «Вавилон ХХ», самобутній фотомитець, істинний майстер Слова, талановитий педагог. І Людина непідробної мудрості та неймовірної душевної потуги. Без пафосу і гіпербол – славний і вдячний син України.
Нехай же височіють сяйні обрії на Вашому життєвому і творчому шляху, дорогий Юрію Тимофійовичу!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company