Каменем у полтавське болото

Про «камінь» і «болото» –  це я так гірко пожартував, зателефонувавши до чиновників від культури з Полтавської обласної адміністрації та повідомивши про намір провести в обласній бібліотеці вечір пам’яті Івана Миколайчука. На це мені дотепно відповіли: хтозна, чи піде з того хвиля, але сморідку точно не буде.

Помилялися…

Вечір погодився провести Юрій Гармаш, славетний кінооператор-постановник, заслужений діяч мистецтв України. Це він зняв з Миколайчуком фільми «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь». А ще була спільна мрія про фільм «Тисяча снопів вітру». У його основу Іван поклав реальні події, які відбувалися у його рідному селі Чорториї. Про це вони багато говорили. Навіть їздили удвох на батьківщину Івана, та, на жаль, свою мрію Миколайчук утілити не встиг.

Зняти цей фільм тепер мріє Юрій Гармаш. Для нього це – ніби повернути борг побратимові.

Втім повернімося до полтавського вечора. Його розпочала господиня обласної бібліотеки Галина Вікторова. Й одразу здивувала багатьох присутніх та й Гармаша… московською мовою. Гість і справді був щиро подивований, навіть зробив слушне зауваження. Проте з «гальорки» його тут-таки в’їдливо «припечатали»: «А ви что, нє панімаєтє русскій язик?»

Запахло отим, чого я боявся.

Знаю цього чоловіка з «гальорки». Міг би зрозуміти його, якби той так переймався своєю рідною мовою – прекрасною мовою великих письменників Шолома Алейхема чи Шмуеля Аґнона. Але до чого тут московська в українському культурному осередку Полтави, та ще й на вшануванні українського режисера й актора?  Мудрий Гармаш миттєво відповів на репліку: «Знаєте, останнім часом я й справді не розумію Москву і її мову».

Далі, слава Богу, обійшлося без ексцесів.

Утім дуже прикро, що на такому святі були присутні переважно люди немолоді. Не подбали чиновники, та й керівництво бібліотеки не здогадалося заздалегідь поінформувати навчальні заклади міста.

Пригадав Юрій Гармаш про те, як одного разу запитали Миколайчука: що б він зробив, якби став дуже відомим і заробив великі гроші? І почули у відповідь: «Накрив би столи від моєї рідної Чорториї до Чернівців, та й зібрав за спільним столом усіх своїх земляків-буковинців».

Хтось, очевидно, таки згадав ту Іванову мрію, бо цього року 14 червня, у день його народження, краяни накрили столи у кожному селі – від Чернівців до Чорториї. Майже на тридцятикілометровому шляху! Вже традиційно в цей день на малу батьківщину генія з’їжджаються його шанувальники з усієї України. І земляки Миколайчука тепер стрічають їх гостинами у кожному селі. Уміють тут шанувати пам’ять своїх героїв.

Прикро, але цього ніяк не можу сказати про своїх земляків. Найперше – у владі сущих. Історія з пам’ятником Іванові Мазепі, який постав у моєму місті не завдяки, а всупереч владцям, – переконлива ілюстрація моєї досади. А ще ж досі належним чином не вшановано полтавцями ні Петлюру, ні Міхновського, ні Стешенка… Зате вшанували меморіальною дошкою царського сатрапа, ката Тараса Шевченка, яничара Пашкевича.

img_2147Схоже на те, що північна «п’ята колона» і досі поводиться у нас як повноправна господиня. Принаймні, працює в поті чола і безборонно, щоб затруїти своєю блекотою нашу національну  пам’ять. А без пам’яті не матимемо й держави.

Тому зняти фільм, задуманий Миколайчуком, – це справді свята справа, яку розпочав Юрій Гармаш. Вже й початок зроблено. Написано сценарій. Його помітили в Україні, відзначили спеціальним призом на цьогорічному конкурсі «Коронація слова».

Щиро бажаю Юрієві Гармашу втілити їхню спільну з Іваном Миколайчуком мрію і подарувати Україні ще один кіношедевр.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company