Катерина Кононенко: «Переселенці загалом з осторогою ставляться до всього, що їх оточує»

За даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб Міністерства соціальної політики України, у квітні поточного року в Україні нарахували 1 446 881 вимушено переміщених осіб. У Київському університеті імені Бориса Грінченка теж навчаються студенти-переселенці. У кожного – своя непроста життєва історія.

Є вона і в Катерини Кононенко, студентки VI курсу Інституту філології. Разом з родиною Катя мешкала у Донецьку. А коли їхнє місто окупували зайди, змушені були перебратися до Житомира. Там дівчина закінчила школу і, як наголошує тепер, «зі свідоцтвом українського зразка» вступила до Грінченкового університету.

– Катю, як тебе прийняли в житомирській школі?

– Було досить важко адаптуватися до нових умов. То був стресовий рік для мене, мабуть, найважчий в моєму житті. Якраз завдячуючи моїм однокласникам я змогла його пережити. А вчителі? По щирості, від них підтримки було небагато. Пам’ятаю лише прихильність учительки зарубіжної літератури. І нині дуже вдячна їй за це. А інші вчителі були радше байдужі. Мене це неприємно здивувало. Я гадала, що буде навпаки. Розраховувала саме на підтримку педагогів.

– Восени цього року в Україні представили міжнародний проєкт для забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб у Краматорську та Сєвєродонецьку на Донеччині. Зокрема, планується будівництво 500 квартир. А ваша родина отримала бодай якусь компенсацію на житло, яке втратила в Донецьку?

– Жодної компенсації не отримали. Наша родина дуже скептично сприйняла усі ці новин про отримання переселенцями житла. Принаймні серед моїх родичів чи знайомих нема жодної родини, яка б отримала таке житло.

– Тобто, перебравшись до Києва, ви вибрали життя з чистого аркуша?

– Так, фактично будували своє життя заново. Було складно, але тепер, повертаючись подумки до тих шести років, розумію напевно: Київ нас прийняв! А багатьом наших знайомим родинам, які переїхали сюди з Донецька та області, на жаль, пощастило менше. Їм тут видалося дуже важко і вони сказали: «Нам Київ чужий, він нас не приймає». Багато переїхало до інших міст України, дехто повернувся назад, до Донецька. Наша ж родина якось намагалася «відпустити» старе життя і почати нове.

– Психологічну допомогу від соціальних служб отримували?

– Як не прикро, але ніхто не пропонував. Навіть не поцікавився чи нам вона потрібна. Хоча я знала тоді та й досі знаю, що таке безсоння. Думаю, в Житомирі мені б не завадили поради шкільного психолога, але самостійно я до того не пішла. Тоді це не мало такого поширення. Це нині для багатьох є нормою іти зі своїми проблемами до психолога. І це дуже важливо. А повертаючись у ті роки, я тепер розумію, що перебувала у депресивному стані. Але, слава Богу, впоралася сама, хоч могло бути всяке…

– Обов’язок держави – фінансово допомагати вимушено переміщеним особам. Такі виплати передбачено, зокрема, і постановою Кабінету міністрів.

– Так, ми отримували допомогу від держави. Проте цих коштів не вистачало на прожиток. Вже не кажу проте, щоб винаймати за них житло. Тому, звісно, доводилося працювати і усій нашій родині, і мені теж.

– Журналісти часто нарікають, що внутрішньо переміщені особи неохоче ідуть на розмову. Чому? Це – недовіра, образа, біль?..

– Думаю, це стосується не лише переселенців. Це внутрішнє багатьох українців. Напевно, в менталітеті закладено недовіру до всього і до всіх. А таким, як я і моя родина, – нам просто не до цього. Ми постійно працюємо, стресові ситуації нікуди не поділися. Переселенці загалом з осторогою ставляться до всього, що їх оточує. Насторожуємося, коли телефонують незнайомці, остерігаємося порад і навіть щирих пропозицій допомоги. Це як відгомін минулого, який тримає в собі душа. І або наповниться колись радістю, або навіки зростеться із сумом і тривогою.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company