Щороку все більше молоді із сіл та провінційних містечок мігрує до стольного Києва. Мотиви у кожного різні, але дуже часто їдуть за казкою,  вхопити «рожеву»  мрію.

Мої співрозмовники – Вадим, який перебрався до Києва шість років тому, та Богдан, киянин-початківець, бо підкорює столицю всього лишень кілька місяців.

Вадим працює кухарем в елітному ресторані.  Романтичний та мрійливий, про таких кажуть – «з тонкою душевною організацією».  Полюбляє грати на гітарі біля вогнища, десь подалі від світу…

Богдан – прагматичний перфекціоніст.  У нього «все по плану» і не дай Бог, щоб щось пішло не так. Вважає себе «гвинтиком» великого механізму.  Працює у топовій світовій  IT-компанії. Буває закордоном, на конференціях.

– В якому віці зрозуміли, що неодмінно «тікатимете» з рідного міста? І чому випав Київ, а не, скажімо, Харків чи Львів?

Богдан: – «Тікав» у 23 роки. У рідному місті стало нудно, затісно. Не було змоги професійно розвиватися. А Київ? Тут була хороша, перспективна вакансія у великій компанії. І можливості професійно зростати.

Вадим: – Переїзд до Києва став ключовим етапом  після закінчення коледжу, хотілося навчатися далі.  Поступив я і у Харків, і до Львова та Одеси, але до столиці хотілося найбільше.

– Чому?

Богдан: – Столиця, як на мене, найкращий варіант, щоб побачити та відчути щось нове. Привабив головний офіс компанії та професійна команда. Ну, і без кохання тут не обійшлося: на той час «воно» мешкало в  Києві.

Вадим: – Найперше, Київ – це розвинута інфраструктура. Зручно добиратися до мого міста: варіантів безліч. З інших міст це важче зробити. А ще в Києві багато моїх родичів.

– Що вас не влаштовувало у рідному місті?

Богдан: – Нудьга.  Все бачив. Все знаю. Кожного дня – одні й ті ж краєвиди, нічого нового. Ніби стою на місці, у такій собі «зоні комфорту». А мені хотілося загубитись.

Вадим: – Після коледжу намагався просто довести всім, що можу «пробитись» у Київ.

– Перші враження від столиці.

Богдан: – Величезне місто з купою всього. Вражають заклади, кожен з яких бореться за клієнта: це класно, навіть у порівнянні з моїм містом. Тут явно відчутна конкуренція, багато цікавих фішок, якими приваблюють клієнта і які відразу хочеш спробувати. У моєму місті такого немає. У Києві тобою опікуються. Якщо ти, звісно, платиш.

Вадим: – Перше враження: страшно. Місто велике, а я – малий… Мурашник.  Метро. Здається, що всі довкола хочуть тебе пограбувати (сміється). Що всі хочуть від тебе грошей, хочуть тебе використати. Але коли починаєш  розуміти  «фішку»,  коли включаєшся  у темп міста, стаєш частиною великого механізму – почуваєшся зручно, і починаєш любити його.

– А які місця у Києві відвідали одразу?

Богдан: – Паб «Crazy Jack». Ну, і всі паби, куди водив Вадим (сміється). Проти мого рідного міста, де майже відсутнє вечірнє життя, Київ –  це космос проти Землі. Першого дня в у столичному пабі я побачив «нетрадиційних» – і… їх ніхто не бив. Це було круто (сміється). Ну, і звісно, моя нинішня робота. Величезний 20-типоверховий скляний  тауер… У нашому місті найбільша будівля має 14 поверхів. А тут… Чотири ліфти у під`їзді! Уявляєте?! (Сміється).

Вадим: – А я обійшов майже всі парки: Парк Слави, Маріїнський , Софіївський, обидва ботанічні сади, Лису Гору,.. навіть дві дві Лисі Гори!.. Голосіївський парк, ВДНГ. І Дніпровську набережну… Найбільше люблю Київ за ті місця, де немає натовпу. Найліпше – відчувати величину міста, не відчуваючи людську тисняву.

– А як вам було пристосовуватися до столичного темпоритму?

Богдан: – Я ще й досі не пристосувався. А в перші дні для мене було шоком їздити у тролейбусах,.. ці безцеремонні бабусі, які постійно всіх розпихують ліктями… Тому купив машину (сміється). Почав приглядатися, зрозумів, що за виїзд автівкою на автобусну смугу можуть і не покарати… А це неабияк економить час. Став нахабнішим на дорозі, у своєму місті їздив спокійніше.

Вадим: – Став частиною цього життя.  Це коли  у метро вже заздалегідь вибираєш потрібну частину потяга: наприклад, треті двері другого вагона, бо тобі виходити на  Либідській, а так найближче до виходу. Бо якщо на зупинці стоїть твоя маршрутка, найкраще забігти у неї першим, поки натовп ще тільки виходить з метро. Слідкуєш за людським потоком, аналізуєш – і так з часом стаєш частиною великого мурашника.

– Чи відрізняються стиль життя, звички,  а головне молодь у столиці та в провінції?

Богдан: – Коли їдеш і бачиш, що київською вулицею йде… Ісус Христос… Оце, я думаю, Київ посутньо відрізняється від мого міста. Тут люди дозволяють незрівнянно більше. Як не вдягнувся б, якого б дивака із себе не зачудив –  тут це буде нормою. Мої містяни за таке прокляли б!

Вадим: – Так, у Києві ніхто нікого не хвилює і не «парить». Всі живуть самі для себе, кожен робить, що бажає, аби лиш у рамках закону. Скажімо, коли дівчина каже, що подарувала татові на день народження бонг (пристрій для курінна канабіса, – ред.), і це нормально, – то у моєму місті таке вважали б неприпустимим. Легше признатись батькові, що ти куриш. (Сміється).

– А чи не почали ви зверхньо дивитися на тих, хто лишився там, у столиці дитинства?

Богдан: – Боронь Боже! Ні! Я не терплю зверхність. Для мене всі люди рівні. І іншим раджу бути простішими.

Вадим: – В жодному разі! Навпаки – став більше цінувати чужу думку та ставити себе на місце інших.

У маленьких містах люди кращі.  У мегаполісі люди, які приїхали з провінції,  часто злі, навіть злостиві: «беруть» на себе більше, ніж можуть взяти. Корінні кияни – дуже хороші люди, я їх просто обожнюю!

– То чи став Київ для вас другою домівкою?

Богдан: – Думаю, так. Коли увечері йду з роботи, то кажу: додому, а не на квартиру. Мені тут подобається. Не знаю, чи хотів би тут жити завжди. Але тут моя справді затишна домівка, хай і тимчасова.

Вадим: – Не завжди те місто, в якому народився, є твоїм домом: там теж може бути важко і не завжди почуваєшся комфортно. В іншому місті стаєш вільним: тебе нічого не стримує, не сковує, не прив`язує. Немає шляхів «відступу». Є просто ти і місто, в якому сам собі господар.