Очікування, страх, пригнічення… Ні, це не сюжет фільму жахів. Усім нам до болю в ногах і серці знайомі безкінечні черги та тривалі марафонські забіги від кабінету до кабінету: не за Жар-птицею чи Золотим руном – за папірцем із печаткою та карлючкою, який, можливо, зробить вам щастя.
Діджиталізована Україно, агов, де ти? А у відповідь – як у давньому літописі: «… уже за горами єси!»

В моєму паспорті добіг кінця термін дії. Не вельми приємна ситуація, але хто її не знає? Отож як відповідальна людина спершу вирішила ознайомитися з інформацією, люб’язно розміщеною на головній сторінці Державної міграційної служби України.

Прочитала. Налаштувалася. Пішла.

Захожу в приміщення паспортного столу. Ні душі. Навіть здалося, що помилилася адресою. Але ж ні, шлях до нудоти знайомий, і будівля: ще нещодавно, щоб зробити мені ID-картку, тато записував мене сюди в чергу заледве не з ночі. Та й то до паспортистки потрапили аж через два дні. Сцена, гідна вистави «Оборона Буші». Працівники героїчно штурмують натовп із ксерокопіями документів. Задуха упереміш із дитячим лементом і галасливими суперечкам дорослих на тему «вас тут не стояло». Напівзомліла дівчина і стійке враження початку кінця світу.

Якби великий Данте Аліг’єрі жив не в Італії, а в Україні, і не в добу Відродження, а в епоху дистанційної комунікації і царства інтернету, рано чи пізно, побувавши з діловим візитом у такій держустанові, неминуче прославив би її на віки вічні – десятим колом пекла у своїй безсмертній «Божественній комедії».

Так було донедавна. А сьогодні, увійшовши у цю соборну порожнечу контори, дивувалася без меж: «Невже упораюся? За один день?!!». І легко видихнувши, ступила за поріг такого потрібного кабінету. У носі ніжно залоскотав аромооксамит кави. За монітором комп’ютера ховалося обличчя. Жіноче. Мені здалося, що воно мене не помітило, тому я привіталася ще раз. У відповідь ані гу-гу. Раптом з-за екрана вихопилася маленька рука, потяглася до мене. Під гнівний окрик:

– Я довго буду чекати ваш талончик?

– Я не маю талончика, – чесно зізнаюся. – Хотіла б записатися у чергу через термінал. Де я можу це зробити?

Обличчя вигулькнуло з-за екрана: вузькі од гніву очниці і щоки аж пашать … Повітряна кулька, яка за мить лусне.

– Що ви сказали? – скрикнуло обличчя. – Та ви ж своїми безглуздими питання забираєте мій дорогоцінний час! Тут вам не кол-центр! Ми нікого не приймаємо без талончиків!

– Але ж на вашій офіційній сторінці написано… З вашого дозволу, я зачитаю, що «відсутність місць в онлайн-сервісі на сайті не означає відсутності місць взагалі! Сервіс побудовано таким чином, що приблизно третина відвідувачів записується через онлайн-сервіс, третина через термінал у підрозділі та ще третина – це поточна черга «сьогодні на сьогодні». Навіть якщо перші два варіанти зайняті, кожна особа може прийти протягом дня до підрозділу і записатися у поточну чергу». Чому ж я не можу отримати відповіді на таке просте запитання?

Мене проігнорували німим презирством. Обличчя величаво сховалося за екран.

Зрозумівши, що помочі з кабінетної пані, як з осики груш, я вийшла. Ноги стали ватними. У безлюдному коридорі сіла на лавку. Хотілося добре вимитися, наче тебе хтось обляпав тванню. Думала про цю жінку. Про те, що у неї, ймовірно, хатні проблеми, нелад у родині, свіжа нагінка від начальства, або вона встала не з тої ноги. Але хіба нині легко усім? Чому ж доконче отак по-хамськи вимітати свою лють, невдоволення, роздратованість чи й біль на першому стрічному? Тільки тому, що цей стрічний мимоволі залежний від твоєї примхи? Але ж ти у нас на службі, харчуєшся нашими податками! І представляєш у своїй конторі цілу державу. Невже у такій державі ти хочеш жити з усіма нащадками

Отак сиділа, млоїла голову думками, а паралельно гадала, де ж брати той «золотий» талончик, якщо записатися в чергу через термінал у підрозділі не вдається. Вихід один – реєстрація онлайн. І чекання! Два тижні, місяць… Постійна сторожа, оновлюючи сторінку. До цієї онови потрібно звикнути, але по суті нічого й не змінилося: раніше люди днями вистоювали у «живих» чергах, нині сидять місяцями в «електронних». Зручно і тепло, як курці в окропі.

А до підрозділу ДМС мого міста великий реверанс. Напишіть, ласкаві, на дверях своєї контори отакенними лозунговими літерами: «Без талончика вхід заборонено!» Старомодно, по-совковому, зате чесно. Дайте вашим хронічно злим обличчям за екранами в онлайн-спокої до пенсії дослужити.