Cправа  всього життя. Звучить патетично. Але як сімнадцятирічному школяреві, практично наосліп, вибрати один раз і назавжди? Щось не подобається мені таке  «пожиттєве призначення».  Маю лише дев’ятнадцять, а  вже  змінила кілька уподобань  і не збираюся «зупинятися на досягнутому».

Шість літ присвятила музиці. І то були пам’ятні роки! Брала участь у конкурсах, з друзями створили квартет…  Можна було йти далі, але… Я не захотіла.

Кілька років захоплювалася рукоділлям. Пам’ятаю ту ейфорію, коли лише мріяла доторкнутися до творчості, подивитися хоча б одним оком, як працюють майстрині, а потім працювати разом з ними.

Чи було кожне з моїх занять справою на все життя? Як бачите. Але тоді, щоразу, я собі гадала –  так…

Якщо усвідомлюєте, що справа, якою нині займаєтеся, не приносить морального задоволення чи бодай грошей – шукайте іншу. Ваш начальник не єдиний у світі, хто може заплатити за вашу роботу. Зрештою, спробуйте працювати на себе. Звісно, ваша праця повинна зацікавити реального чи потенційного покупця. Вигода має бути обопільною! А коли вам до того ж щасливо усміхатимуться зі щирим «дякую!», значить  ваш вибір удатний. Бо ж  відомо: жалю гідний той, хто отримує від своєї роботи тільки зарплату.

Моє життя – це полотно, а я – художник. Не конче писати все в одну барву. Не варт шукати і ту, найкращу, одну на все життя. Треба вбирати життя  у різні кольори, купажуючи їх, як добре вино.  Не шукати життєвого воза, у який зазвичай впрягаються до днів останніх, а ту справу, що приноситиме задоволення і радість. Нехай навіть тимчасово. Зате жити в гармонії з собою.

Наші батьки, бабусі і дідусі часто  працювали  на одному підприємстві до пенсії. Природно: у них не було вибору. А у нас є.