Нескорений

Олександр Кучерявенко вже не безхатченко. У нього є квартира, яку він рік тому відвоював у аферистів: боротьба тривала 5 років. Ми знайомимося на столичній Контрактовій, біля пункту роздачі харчів. Серед товаришів він виділяється: інтелігентний, із задумливим поглядом. Застерігає: з журналістами спілкується тільки державною мовою. І розповідає спершу про те, як правоохоронці викинули його з дому, порадивши при цьому не брати документів і речей, потім про знайомство з адвокатом Української Гельсінської Спілки Олегом Левицьким, який весь час опікувався його справою.

– У нього така правильна і чиста українська мова, йому б книжки писати, але хто їх читатиме? Надто вже вона ідеальна, не народна. Це знаєте, як Баратинський. Він писав правильною мовою, а пам’ятають всі Пушкіна з його народною і простішою.

Знайомство Кучерявенка з Левицьким не можна назвати радісним. Спершу адвокат було подумав, що має справу з божевільним. А Кучерявенко зібрав сам деякі документи і прийшов знову. Отоді правозахисник зрозумів, справою таки необхідно зайнятися. І всі наступні 5 років допомагав Олександру Васильовичу.

Чоловік розповідає про журналістів, про те, як його приїжджали знімати ТСН та «Інтер», як брали інтерв’ю для «Фактів»… Що й казати, багато нашого брата цікавилося ним тоді, після виграної справи.

Коли фотографую Олександра Васильовича, той раптом зізнається, що вже не боїться камер.

– А раніше боялися?

– Знаєте, неприємно, коли від них залежить твоє життя.

Фотографується Олександр Васильович без піджака – надто старий, зношений. А ще просить не знімати, коли курить.

– Я взагалі проти куріння.

Цікавлюся, чи відчував себе бездомним.

– У мене таке вже питали: «Коли ти зрозумів, що ти бомж?» Ніколи! Я знав, що у мене є квартира. Я бомжем не був.

Розпитую про тих, хто незаконно відібрав у нього житло.

– Не хочу і згадувать про них. Мені це вже не потрібно… Ось у нас є Ігор, інвалід І групи: він в такій же ситуації, йому це потрібно. Він сподівається, що журналісти допоможуть. Мій випадок не поодинокий, це всюди, тут працює ціла мафія.

– Біда з квартирою поділила Ваше життя на «до» і «після»?

– Напевне. Раніше постійно чув: десь пропав чоловік, десь виселили незаконно, десь відібрали… Але тоді це все ніби мене не стосувалося. Моя хата скраю,.. як кажуть. А тепер я залучений, тепер і мене це стосується.

– Що допомагало вам вистояти і не впасти духом?

Олександр Васильович посміхається:

– У часи Запорозької Січі козаки зманювали молодого хлопця і змушували його готувати кашу, а потім ховалися в кущах і не виходили. Якщо хлопець розпустить нюні, його відправляли назад, навіть коня давали, аби поїхав. А якщо молодець скаже: «Ну їх, смачна каша, піду сам їсти!», раділи: «Наш, хлопці!». І бігом до нього, бо такий, справді, всю кашу самотужки подужає… Це десь усередині… Цього не додати і не відняти: або воно є, або його нема.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company