Німецькі вовки й українське свинство

Учора, рівно о 20-00, мій телефон висвітився незнайомим номером. І щойно я почув старечий, але бадьорий голос: «Дра-а-астуйте. Це Льонік..?», як одразу зрозумів, що то мої рідні земляки з Чернігівської області. «Це баба Маруся,.. – в телефоні щось зашаруділо, гримнуло, таке враження, що він упав, – осьо дідові даю, бо з рук вириває…»

– Дає вона, понімаєш,.. – чую в трубці рідну балачку, до якої не так просто своє слово вставити, бо з того боку, наскільки я знаю, люблять говорити, а не слухати. – Фізкульт-привєт, земляче! Це Кузьма Сидорович, познав?

– Ну а як не пізнати ваш командірський голос, Кузьмо Сидоровичу?! – відповідаю.

Кузьма Сидорович Черевко – давній сільський чоловік, якому нині вже за 80! Майстер на всі руки. Господар. За радянського часу шофер у нашому колгоспі. На дверцятах його ГАЗ-51 було намальовано прапор із написом «Ударник комуністичної праці», а на дубовій ушулі хвірточки при його садибі присобачено чотирикутну жерстянку «Подвір’я зразкового стану»… Я все те знаю, бо ще школярем старших класів зійшовся з Кузьмою Сидоровичем. Він мене вчив на своєму газоні їздити. Вчив грати у футбол і волейбол. Віднаджував від «випивки й курні». З нього всі сміялися. Сільські жінки крутили пальцем біля скроні, коли бачили як п’ятдесятилітній чоловік у гетрах, бутсах і футболці бігав з дітьми на вигоні… Його друзі після трудового дня пили пиво і горілку, а він перевдягався і йшов грати з нами у футбол… Ті, що сміялися і пили пиво, їх нема, вони давно на цвинтарі, а Кузьма Сидорович оце мені телефонує…

– Земляче! – кричить за звичкою, немов у радянський, шнурковий телефон. – Се така мобілка, шо грошей коштує, тому я одразу по дєлу і конкретно! Ти там у Києві крутишся, дак поясни мені це свинство. Сьогодні «Шахтар» у Лізі Європи грає з німецькими вовками – «Вольфсбургом». Почему ні один український канал не показує матч? Я пощолкав усі канали – ніде нема! Я щитаю, це свинство, так чи ні?!

– Натуральне свинство, Кузьмо Сидоровичу! Але тепер свинство в Україні хіба лише з футболом?

– Дак це шо, бариги вже й футбол окупували? Так чи ні?

– Як на мене, то окупували вже давно, ще за царювання діда Леоніда. Тепер, щоб щось доброго подивитись, – треба гроші платити. Купуйте канал «Футбол» і вболівайте.

– Ага. Якраз із моєю пенсією футбол у телевізорі купляти. Баба з’їсть живцем! Та нехай би вони тоді удавилися тим футболом. Так чи ні?!

– Не вдавляться! Пережують.

– Але ж це неправильно. Не по-державному. Матчі такого рівня – це політика, це патріотизм. Люди должни вболівати за своїх. Держава навпаки має популяризувати спорт, згуртовувати тим народ… Так чи ні?!

– Так! Але то там, де мудрі люди біля влади!

– Ну то треба щось робити! Не сидіти склавши руки. Ви там крутитесь у Києві, дак шось робіть! Це вже взагалі – щоб у людей ще й футбол забрати! Так чи ні?! На тому «так чи ні» зв’язок раптово урвався. Я одразу перетелефонував на вхідний номер. Але в слухавку траурно повідомили, що абонент поза зоною досяжності. Аж по 21-шій годині отримав смс: абонент з’явився знову на зв’язку. Я подзвонив. Голос Кузьми Сидоровича здався мені сонним. Я повідомив йому радісну новину: «Шахтар» переміг «Вольфсбург» з рахунком 3:0 і вийшов до чвертьфіналу Ліги Європи.

– Це все добре, – сказав Кузьма Сидорович тоном, коли він не в настрої і яким зазвичай розмовляє з дружиною, – але шо мені твій рахунок, мені матч інтересно подивиться!

І не прощаючись вимкнув телефон.

Я навіть не встиг йому сказати, що рахунок довідався в інтернеті, бо і в моєму телевізорі телеканалу «Футбол» нема.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company