Переступивши пам’ять, прошмигнемо в небуття.
Нищечком. Ніхто навіть не помітить. Так наче нас на землі й не було.
Село вигибає. Село вимирає. Село зникає в небутті.
Не лише оце, Соболівка, що над Любичем (еге ж, лірична назва в річечки?), а в цілому, як явище, навіть як релікт віків потомних. 

Як, чому, з якої такої причини, а також навіщо й кому це потрібно? Задумав так якийсь лиходій чи само так виходить? І не лишиться навіть сліду на землі, у людській пам’яті?

Отож, потоптавщись по пам’яті, витерши об неї мешти й кросівки, помоляться люди за усопших, свічечку угодникам святим поставлять, а вже тоді чарки піднімуть – спершу за упокій, а потім за все інше. Тому що звичай маємо такий, а звичаї слід шанувати. Наливай ще по одній! А не…

Поряд з порогом каплички гранітна плита, що раніше була стелою. На ній напис: «Той, хто забув своє минуле, не вартий майбутнього. М. Рильський». Правильний напис, еге ж? Короткий як постріл. Але не в яблучко. У яблучко, це якби «не матиме майбутнього». Бо закон такий: хто без пам’яті, той не має майбутнього. Хоч фізіологічно ще існує. Буває ж: «Кажуть, люди живуть після смерті: вріже дуба, а ходить і їсть…». Не здибувалися, бува, з такою чудасією? А поет, Василь Симоненко, таке десь підстеріг або, може, йому це привиділося?

Раніше стела, що наразі під ногами, була частиною Меморіалу на честь померлих наглою смертю в 1932/33 роках жителів села Соболівка, на сотню дворів, Броварського району Київщини. На пам’ятній плиті було викарбувано 99 прізвищ. Ці прізвища поіменно встановив місцевий пошуковувач-аматор Василь Онопрієнко. Він же був ініціатором і реальним будівничим цієї пам’ятної стели-меморіалу. Пам’ять наче було відновлено й увіковічено в камені. А конкретніше, частково в цементі й цеглі ще радянського виробництва. А то речі не вельми тривкі в часі.

Час і людська воля за два десятиліття лишили від меморіалу купку старих цеглин, що поволі розсипаються й заростають бур’яном. Раз на рік у поминальні дні, а саме через тиждень після Великодня, мимо цих решток давнього меморіалу (чверть віку це дуже давно, еге ж!) проходять соболівчани, прямі нащадки без вини загнаних нагло в могилу, чиї імена й було викарбувано на стелі. Пройдуть і завтра та післязавтра. Напевне, як і в попередні роки, понесуть квіти й гостинці на могили близьких і рідних, що померли десятиліттям пізніше. Біля решток меморіалу, як і в попередні роки, не зупиниться ніхто, не перехрестить лоба,не покладе квітку чи цукерку. На «персональних», «сімейних» могилах розстелють скатертини, хильнуть по чарці-другій. «Царство небесне», та «Хай спочивають і нас дожидають».

Село зникає. Мудро сказано: народи помирають не від інфаркту – спершу вони втрачають пам’ять.

Царство небесне…