Серед мешканців Дніпра нині чимало волонтерів. У місті діють центри прихистку для біженців. Один з них разом з друзями створила волонтерка Надія.

Щодня у цьому, як його називають волонтери, шелтері (shelter(англ.) – притулок, укриття, – ред.) допомагають людям, котрі евакуювалися з Маріуполя, Волновахи, Харкова, забезпечують усім необхідним.

– Ідея створити такий волонтерський пункт виникла, коли мама одного з наших друзів запропонувала у користування перший офіс своєї фірми, який до війни вже не функціонував, можна сказати, був просто складом непотрібних речей, – розповідає Надія. – Спочатку задумка згуртувала трьох друзів-однодумців. А згодом це вже була наша місія – допомагати людям. Майже за тиждень обладнали кімнати місцями для сну, пральною машиною, двома мікрохвильовками, мультиваркою та речами гуманітарної допомоги, організували двічі на день приготування їжі, склали план дій у разі тривоги.

– Як довго люди можуть залишатися у цьому приміщенні?

– Стільки, скільки їм потрібно, певних часових обмежень не ставимо. Декому немає куди їхати далі, хтось не хоче, сподівається невдовзі повернутися додому. Якщо у наших гостей є план переміщення далі – вони про це повідомляють, і ми сприяємо цьому.

– Напевне, багато хто з людей ділився пережитим. Яка з почутих історій вразила найбільше?

– Всі вони пронизують до глибини душі. 10 березня приїхала до нас бабуся з онукою. Знайшли нас самі через контакти на вокзалі. Ми спочатку особливо й не спілкувалися, лише просили документи, бо так заведено для перевірки осіб, і все. А Надія Степанівна, так звати ту жінку, виявилася ініціативною, майже одразу взялася за віника, ганчірку. І що не день – у всьому офісі підлога аж сяє. Одного вечора я залишилася на ніч чергувати, і ми сиділи з Надією Степанівною, пили чай. Розговорилися. Виявилося, 7 років тому вони сім’єю їхали у подорож і потрапили в аварію, маршрутка заїхала під «КамАЗ». Надія Степанівна отримала травму хребта, має порушення ходи, обмежені можливості функціонування рук. Вона стала опікуном для онучки Лєри, оскільки за пів року до війни у дівчинки померла мама. Тата немає, жили вони у гуртожитку, куди бабуся переїхала під час війни у 2014 році.

А з місяць тому, не витримавши смерті онуки, померла мама самої Надії Степанівни. І от таке горе випало на долю сім’ї. Це не можна так просто взяти і послухати, переживаєш разом з ними.

– Надіє, а які саме у Вас обов’язки у волонтерському пункті? Відповідаєте за організаційні питання чи все ж таки більше за комунікацію з біженцями?

– Важко виокремити певні обов’язки, бо у нас велика команда і ми працюємо всі разом. Але в основному опікуюся прийомом внутрішньо переміщених осіб, їхнім розселенням. І забезпеченням чистою білизною, гігієнічними засобами, одягом, ліками, буває, навіть й окулярами. Все, що люди потребують, маю забезпечити. В нас є мінісклад, але крім всього, маю ще звітувати, що є, а чого бракує. Щоб члени команди могли надати цю допомогу.

– Збираєте кошти на забезпечення волонтерського пункту через соціальні мережі чи шукаєте спонсорів?

– У нашій команді є людина, котра розповідає про нашу діяльність у соцмережах. І ті, хто хоче допомогти, за вказаними реквізитами надсилають кошти. Звісно, їх не завжди вистачає – потреби зростають. Але люди допомагають нам і матрацами, і ліжками, і продуктами та товарами першої необхідності.

– А Вам власні кошти докладати доводиться?

– Маємо загальний фонд, в якому намагаємося збирати кошти на щось глобальне, наприклад, матраци або меблі для обладнання нових шелтерів. Якщо ж потрібно купити щось мінімальне, наприклад, ліки, або покрити витрати на бензин, тоді, звісно, докладаємо власні гроші.