Празькі уроки «братерства»

21 серпня 1968 року війська тодішнього Варшавського Договору увійшли до Чехословаччини… «Танки йдуть по Празі, танки йдуть по правді», – відгукнувся на це віроломне вторгнення поет Євген Євтушенко. Слова його актуальні й досі: вже понад чотири роки танки Москви намагаються придушити і нашу українську правду.

Майже двадцятиліття тривала радянська окупація колишньої «братньої Чехословацької Соціалістичної Республіки». Сьогочасна вільна Злата Прага давно вже позбулася всього того, що принесли радянські танки на її площі і вулиці. Я був безпосереднім учасником цього, як тоді казали, «інтернаціонального походу». Зберігаю документи, фото, унікальні речі тих подій. А починалось так. Війська Київського військового округу на той час перебували у стані підвищеної боєготовності. У суспільному житті відчувалася напружена обстановка. Мене викликав редактор окружної газети полковник Петро Шурлаков і наказав відбути до Білої Церкви, де розгортали до «штатів воєнного часу» 72-гу гвардійську мотострілецьку дивізію, правонаступницею якої, до речі, є тепер окрема 72-га механізована бригада ЗСУ імені Чорних Запорожців. – Призвали із запасу співробітників дивізійної газети. Ти там на місці розберись, яка їм потрібна допомога, – пояснив редактор суть мого редакційного завдання. Першу ніч відрядження провів у бронетранспортері командира батальйону, підполковника, призваного із запасу. Той розповів, що воював у складі стрілецького полку, в якому старшиною мінометного підрозділу був Олесь Гончар, майбутній автор «Прапороносців».

– У травні 1945 року наш полк брав участь у визволенні Праги, – розповідав підполковник. – Мої теперішні бійці готові виконати інтернаціональний обов’язок! Але в останній момент дивізію позбавили такої місії. Провели з нею навчання, а потім приписний склад розпустили по домівках. Зате мене відрядили створювати газету Центральної групи військ «Советский солдат», перший номер якої і вийшов у Чехословаччині 1968 року.

Коли військовий комендант одного з районів Праги доправляв мене до штабу групи наших військ, я звернув увагу на дірку від кулі у брезенті його «Газика». Підполковник пояснив, що машину вночі обстріляли невідомі. Тоді, пригадую, подумалося: а таки ж недолюблюють радянських інтернаціоналістів «неправильні» чехи і словаки…

Вторгнення відпрацювали ще на навчаннях «Шумава», а здійснили його у ході операції «Дунай». Причину військової окупеції ЧССР офіційне керівництво СРСР пояснювало набором залізобетонних пропагандистських шаблонів. Зберігаю тогочасний номер «Советского солдата». У розлогій агітці «Уроки кризового розвитку в Компартії Чехословаччини і суспільстві після ХІІІ з’їзду КПЧ» йдеться про те, що в серпні 1968 року в країні, мовляв, склалася загострена контрреволюційна ситуація, суспільство опинилося на межі громадянської війни. На порядку денному в усій гостроті постало питання «хто кого» Або контрреволюція переможе, або вдасться відстояти «справу соціалізму». Саме той «порятунок» і несли на багнетах війська Варшавського Договору, звісно ж, із СРСР на чолі. На першому етапі залучили 250 тисяч військовослужбовців СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії, Німецької Демократичної Республіки. А це понад 20 дивізій, 2 тисячі танків, 800 літаків. Лише у перший день вторгнення до Праги на барикадах біля Будинку радіо загинуло 17 пражан, понад 50 отримали поранення.

Чинний тоді міністр оборони Чехословаччини генерал-полковник Мартін Дзур, давній друг СРСР, наказав не чинити збройного опору «братам по класу, братам по крові». Я не раз бачив його у ті дні і мені впадав у вічі сум в його очах. Хоч радянські вояки були йому друзями, але – не бажаними і непроханими. Прямих військових сутичок не було, проте без втрат не обійшлося: загинуло 98 військовослужбовців Варшавського Договору – 10 поляків, один угорець, один болгарин, а решта – громадяни Радянського Союзу. Це були здебільшого небойові втрати. Так, на марші танкової колони жителі міста Чеська Липа заблокували проїзд через міст. Щоб не наїхати на людей, механік-водій танка Т-55 старшина Андрєєв звернув убік і не розрахував: танк упав з мосту, екіпаж загинув. Був випадок, коли невідомі підпалили 7 танків і БТР військ 38-ї армії. Були втрати, пов’язані з необережним поводженням зі зброєю, з обстрілами радянських військ на нічних привалах, п’ятеро покінчили життя самогубством. Ще півтисячі бійців отримали поранення. На першому етапі окупації Чехословаччини понад 70 тисяч її громадян на знак протесту покинули країну.

Я був свідком різного ставлення пражан до радянських солдатів. Мене називала своїм сином пані Марія Ваврова. Мабуть, через те, що і її син був старшим лейтенантом. І моїм тезкою. Воював проти гітлерівців у складі чехословацького корпусу Людвіга Свободи, визволяв столицю України, згорів у танку в бою на Дуклянському перевалі. У серпні1968 року Марія Ваврова щоденно пекла нам пиріжки. А її донька Ема навпаки – затято нас ненавиділа і виступала на празьких мітингах з осудом окупантів.

Таке розшарування було тоді у багатьох родинах пражан. А на початку 1969 року сталося те, що вкрай загострило протесті акції. Самоспалення на Вацлавській площі студента Яна Палаха. Після цієї трагедії діяльність низки радянських установ у Празі було заблоковано. Замерзали без тепла журналісти відділення ТАРС. Редактор газети «Советский солдат» полковник Юрій Мошков доручив мені доставити для них машину дров. У супровід виділили двох бійців з автоматами. Я попередив їх: зброю не застосовувати за будь-яких обставин. Коли на світлофорі зупинилися, пропускаючи численну колону пражан, ясно бачив, ніби блискавка люті охопила їх. Здавалося, вони були готові нас пошматувати. На наше щастя, увімкнувся зелений сигнал, ми роз’їхались…

Взагалі 1969 рік виявився надзвичайно напруженим для радянських військових у Празі. Про це нагадує мені сувенір – шайба Чемпіонату світу з хокею, що саме тоді відбувався у Празі і який я висвітлював у газеті. Тоді чехословаки здобули перемогу над командою СРСР, і мешканці столиці на хвилі патріотизму своєрідно висловили своє ставлення до «совєтів». Люди блокували військових в усіх гарнізонах. Чинилися акти вандалізму над пам’ятниками тим, хто визволяв пражан у 1945 році. Особливо загострилася ситуація у річницю окупації Чехословаччини. На празькі барикади вийшли тисячі жителів. Було запроваджено комендантську годину, але під час протесаних акцій отримали поранення понад 500 правоохоронців. З приходом до влади нових лідерів держави і партії, ситуація навколо перебування у Чехословаччині Центральної групи військ поступово почала нормалізуватися. Нагадаю, що до угруповання входили 3 мотострілецькі, 2 танкові, змішана авіаційна дивізії (в якій, до речі, на посаді заступника комдива служив полковник Костянтин Морозов – майбутній перший міністр оборони України), ракетна і зенітно-ракетна бригади та інші частини. Загалом – 130 тисяч військовослужбовців і цивільних. З такою структурою ЦГВ проіснувала до 5грудня1989 року, коли керівництво СРСР ухвалило заяву, в якій визнавало «неправомірне втручання у внутрішні справи суверенної держави, що спричинило призупинення процесу демократизації суспільства ЧССР, її економічних реформ…»

Таку оцінку отримали події, започатковані 21 серпня 1968 року. Вони стали не лише неславною сторінкою історії, а й застереженням тим, хто й досі марить «повернутися в Європу на танках».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company