Притча про Невмирущу Хату і Вічну Толоку

Учора під час грози я вперше не зачинила вікон. Досі завжди зачиняла, бо ж а раптом залетить кульова блискавка? Не в полі, не в глухому селі, не в хаті під очеретом, а центрі величезного мегаполісу, в час Макса і Гугла…
Саме отак десь глибоко на підсвідомості врізається в наші душі страх… Тому якщо ти боїшся – війни, диктатури, повені, радіації, епідемії, кульової блискавки чи дурнуватого сусіда, – тобі сюди. На Толоку, де ти побачиш, що все минає, і хата українська як стояла, так і стоятиме у всій своїй неповторній красі.
Відомий український режисер Михайло Іллєнко на одній із творчих зустрічей якось навів слова, які почув на Майдані: «Вони думали, що вони нас поховали, а насправді вони посіяли нас у землю». У фільмі є шалено красиві й одночасно моторошні кадри, де хоронять українську хату. Яка відродиться знову. Як символ нашої сили, нашої незалежності та нашого такого непростого вчорашнього і сьогоднішнього буття.
Фільм узагалі фантастично красивий завдяки камері найкращого українського оператора Олександра Кришталовича. Це Матриця в усій поетичності та романтизмі української душі. Це видовищне кіно можна дивитися безкінечно. Як яскраві калейдоскопічні вітражі Нотр-Даму, де в темряву храму пробивається сяюче божественне проміння, як полотна Лувру, де, завмираючи біля якоїсь неймовірної картини, відкриваєш високий задум художника і смисли свого життя. Фільм Михайла Іллєнка взагалі притчевий, майже біблейський: від зоряного Всесвіту над головами героїв до ангелоподібних дітей у білому, які засівають ниву: собою, аби прорости. Дванадцять дітей, як дванадцять учнів Христа. Дванадцять немовлят, як дванадцять Євангеліїв; дванадцять козаків Іванів, як дванадцять Апостолів; дванадцять хат, як дванадцять мучеників… Метафори та символу фільму, його окремі сюрреалістичні сюжети можна розгадувати безкінечно, і щоразу зчитуватимеш у тому потрібний тобі тут і зараз особливий зміст.
Прекрасна гра акторів. Чорні очки, як терен Іванки Іллєнко, в яких концентрація щастя та біди, любові та ненависті, болю та радості, неволі та свободи. Крупним планом Дмитро Рибалевський, де Олександр Кришталович відкриває кіноманам істину, яку давно знають театрали: це актор крупних планів, актор поглядів, мовчання, тремтіння повік, прихованих посмішок, затаєного болю, великих сумнівів. Актор, з якого легко зробити супергероя та суперстар вітчизняного кінематографу. Найкраща сцена у фільмі: мовчазний Рибалевський у ролі німого Василя в хаті зі своєю Катериною. Де лише погляди, лише гра м‘язів на обличчі… І так видно душу: коли мине чотириста з чимось років, ми зустрінемось з тобою знову, ти будеш згорбленою сивою бабусею, а я — посічений ворожими кулями так і лишуся молодим, але, навіть не впізнавши одне одного, ми все одно будемо закоханими…
Здавалося б, що чотирьохсотлітня історія української хати, яка живе від війни до війни, мала б викликати у глядача більше суму, ніж радості. Феномен цього фільму якраз у тому, що він, як Христова притча, лишає по собі величне світло надії, тієї радості та торжества життя, що здолають усі біди та негаразди, відроджуючи нас знову і знову. І нашу невмирущу українську хату. А якщо навіть у нас це не вийде одразу, ми любитимемо одне одного у чистому полі, на возі, на горищі, у підвалі… І ніколи не підемо у хату чужу. Ми толокою таки побудуємо свою, міцну і справжню. Якій не страшні ніякі громи та блискавки. В одному з епізодів герой Богдана Бенюка на прізвисько Вінні Пух Ламанчеський, такий собі трохи божевільний та недолугий, як усі Дон-Кіхоти, замість вітряків воює з кульовими блискавками. Він ловить їх у повітрі голими руками і закриває у скляні банки… Так і ти: намотай на кулак свою кульову блискавку і закрий її пластиковою кришкою. І прочини свої вікна. З тобою нічого не трапиться. Після бурі завжди тиша. Після зливи веселка. Бо цей світ належить Дон-Кіхотам…

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company