Держкомтелерадіо України скликало експертів за круглий стіл, щоб обговорити місію вітчизняних ЗМІ у нескінченній боротьбі з корупцією. Запросили науковців, експертів, журналістів, представників громадських організацій. Прийшли представники виконавчої та судової гілок влади – з Міністерства культури та інформаційної політики, МВС, СБУ, Національного агентства з питань запобігання корупції, Національного антикорупційного бюро України, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури і Вищого антикорупційного суду.

Задаючи тональність розмові, перший заступник голови комітету Богдан Червак наголосив на важливості координованих дій державних інституцій, ЗМІ та громадянського суспільства у поборенні корупційного лиха, а при тому – на необхідності свободи слова, одного з головних принципів демократичного суспільства.

Колишній заступник міністра інформаційної політики України Дмитро Золотухін вважає, що люди можуть обманювати, а цифри – ні. Так він коментує закон, який спонукає українців декларувати свої доходи. І переконує, що саме ця законодавча норма допомогла журналістським розслідуванням стати якіснішими і ефективнішими. Звісно, преса не має таких повноважень як те ж таки СБУ, але суспільна довіра до журналістів значна, і це дуже допомагає.

А Олеся Чемерись з відділу комунікації Вищого антикорупційного суду закликала журналістів до людяності. Так, вона високо цінує їхню працю і роль, проте застерігає не забувати про професійну етику.

Цей спіч викликав дискусію. Особливо гостро йшлося про наклеп у журналістиці. Дехто вважає, що винна у тому почасти надмірна репортерська емоційність – вона стає переважно маркером наклепу. Безпристрасна й чесна журналістика повинна бути не емоційною, а чіткою та лаконічною. Такої думки Олеся Чемерись.

Віцепрезидент Асоціації політичних психологів України Віктор Рибаченко навернув присутніх до захоплюючого історичного екскурсу викривальної журналістики, від її зародження й розвитку. Викриття корупції, на його думку, сягають глибини віків. Мовляв, навіть у печерних зображеннях його автори «ставили питання руба: чому вождю – два мамонти, а підданим – лише один?» Згадав експерт і «перших викривачів-письменників». Для нього це Семюель Клеменс, якого знаємо як Марка Твена, і його «Виправлений катехізис», а також швед Август Стрінберґ. А от в сьогочасній українській журналістиці, запевняє пан Рибаченко, викривачі, котрі хвацько оперують фактами, є здебільшого виконавцями «заказухи».

Найзатятіша дискусія точилася довкола найважливішого: чи здатні вітчизняні журналісти-розслідувачі допомагати правоохоронним органам? Думки розділилися. Дмитро Золотухін вважає, що ці дві структури мають абсолютно різні цілі. «У журналістів мотивація – використати інсайдерську інформацію для того, щоб особа, яка, на їхню думку, здійснила злочин, отримала покарання». А мотивація правоохоронної та судової систем – «в першу чергу виконати законодавчі вимоги, і в разі, якщо нема юридичних підстав для обвинувального вироку, справу закрити». «Це протилежна мета», – стверджує пан Золотухін. І підсумовує: співпраця між журналістами-викривачами та правоохоронною і судовою системами ускладнена різним ступенем їхньої рішучості покарати винних у корупції. А тому журналісти часто не довіряють правоохоронній та судовій системам, і це не дозволяє об’єднати зусилля, значно послаблює ефективність боротьби з корупцією.

Олена Дроботова, співробітниця Антикорупційної прокуратури теж схиляється до того, що стандарти доказів ЗМІ та влади – різні. Журналістам треба бути обачними. Адже достатньо посіяти нотку сумніву у добропорядності якоїсь людини – і суспільство вже виносить вирок. Проте бездоказові звинувачення для суду – не доведений факт, і тому яскраві публікації часто є холостим пострілом.

Учасники круглого столу узгодили три основні пункти взаємодії ЗМІ та правоохоронних органів: продуктивний діалог, практика відкритих реєстрів та підвищення репутації викривальної преси.